Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови Том 1

Пропозиція припала до вподоби. І чемності додержимося, і себе не зв'яжемо: «як люди, так і ми».

Майстри повеселішали і перейшли до дрібних справ. Перший виступив Кузьменко. Один з його підмайстрів та один челядник кинули його майстерню й несподівано подалися в мандри.

— Чорт зна, де вони поділися, — знизував він плечима. — Годував їх, поїв, платив за роботу, а вони пішли саме перед михайлівськими рочками. Тут кожна хвилина дорога, бо кожен купує собі на рочках чоботи, а вони пішли. Навіть грошей зароблених не взяли, падлюки.

Справа була серйозна. Цехи вперто боролися із утечами підмайстрів, бо це руйнувало майстерський добробут і роздмухувало в підмайстрах дух протесту проти кожного визиску. Але підмайстри міцно трималися права вільного переходу з майстерні до майстерні, з одного міста до іншого, бо розуміли, що закріплення їх за певною майстернею потроху перетворить їх на хлопів. Щоб боротися з майстрами та їх визиском, підмайстри об'єдналися в так звану господу, юнацьке товариство, щось на зразок цeхy. В Польщі, Галичині та і в Києві боротьба між цехами і господою часто набирала гострих форм. А все ж таки майстри вперто намагалися закріпити за собою підмайстрів, учнів та челядників.

— Як це так? — обурено доводив Кузьменко. — Кинули майстерню в розпалі роботи?!

— А чому ви, пане майстре, годуєте нас гнилою рибою? — обізвався Савка, один з його підмайстрів, викликаний як свідок.

— Коли?! Брешеш, собако! Ніколи не годував вас гнилятиною, — гримнув майстер, ступнувши до парубка.

— Та хіба ж ви забули, як ми мало не вмерли в петpiвку? Вже панотець збирався нас маслособорувати! Пан Причепа бачили, як ми корчилися. Хіба таке бува від свіжої харчі? А м'ясо з хробаками? Кинули ми його котові, а кіт понюхав та й почав лапою закопувати. Навіть тварина розуміє, що не можна падлом живитися.

— Та хіба ж це від харчу? Напилися п'яні, застудилися, — знизив тон Кузьменко, відчувши, що справа обертається проти нього.

— А де це чувано, щоб працювати в свята?!

— Та хіба ж це на мене? — здивувався Кузьменко. — Треба на святу церкву камінь воску. Це ж богові, а не мені! Гріх про це й казати.

— А хто мусив дати віск? Ви чи ми? — спалахнув Савка. — Чи ви гадали догоджати богові чужими руками?

— Та що ви до мене присікуєтесь! І в Петренка працюють святами, і в Безмощука. Хіба тільки в мене?

Але підмайстер теж був упертий.

— Що ж, через це й пішли їх підмайстри козакувати. І ми підемо. Ми не хлопи і не невільники, щоб спину гнути без відпочинку. Так ми й ухвалили всією господою, — звернувся він до Причепи, — і низько вклоняємося вам, батьку, і просимо вашого захисту, бо тепер, влітку, ми працюємо від зорі до зорі. Сил наших не стало. Отож ми й надумали працювати від зорі до вечерні, бо так більше не можна. 3несиліли зовсім.

— Як це — до вечерні?! Та що вони — сказилися, чи що?! ~ обурено загули майстри.

— Де це чувано — до вечерні!

— Ледарі нещасні! Їм аби з дівчатами гуляти, а робота хоч провались.

Тепер серед майстрів виявилася цілковита одностайність. Навіть Грицько почув себе господарем. А Кузьменко налився кров'ю і стиснув кулаки.

— А канчуків не бажаєте? — ступнув він до підмайстра, нахиливши голову, як бик, готовий підкинути його на роги.

— 3ачепіть-но тільки, — не відступив Савка, хоч від Кузьменкової загрози пішли по його спині дрижаки. — Так ми згодилися, так воно й буде. Або всі кинемо роботу.

— І подохнете з голоду! Тоді не чекайте на обід або на вечерю. Сухої скоринки хліба не дістанете, шибеники! Благатимете тоді «гнилої риби», та дулю вам замість риби дамо.

Замість відповіді Савка кинувся до вікна і рвучко розкрив його. — Ану, хлопці, йдіть-но сюди! Чуєте, що кажуть пани майстри? — гукнув він у ніч.

Затупотіли важкі кроки, залунали голоси, і за вікном виросли молоді засмаглі обличчя.

— Що таке?

— Що там? — посипалися запитання.

— Та пани майстри кажуть, щоб ми й далі робили від зорі до зорі, і не бажають зробити нам будь-якого послаблення, ще й канчуками загрожують.

— Он як! Де це чувано, таке знущання!

— Сидиш над чобітьми, як п'яний. Голова від утоми падає.

— Сил не стає!

— Очі заливаються кров'ю!

Майстри мовчали, вражені одностайним виступом господи.

— От сучі сини, скільки часу просиділи під вікнами, — прошепотів хтось.

— Спритно підстроїли, шельми! — перезирнувся Павло з Остапом.

— Атож! Це як у нас, у Львові.

Але майстри вже опанували себе.

— Геть звідси, наволоч! — разом гримнули вони, кинувшись до вікон і дверей.

Одні зачиняли вікна, інші вхопили Савку за плечі.

— Геть, голоштанці! — ревли вони.

— Без вас ухвалимо, що треба!

— Чекайте відповіді надворі!

А Причепа знов грюкнув по столу кулаком і наказав, повершивши голосом гамір.

— Хай підмайстри вийдуть! А ви, панове, заспокойтеся. Обміркуємо все як слід.

Підмайстри не встигли озирнутися, як опинилися надворі. Чиїсь руки щільно зачинили двері і засунули важким засувом.

Залишившись на самоті, майстри дали волю своєму обуренню.

— Іч, сволота: сиділи на присьбі та підслухували!

— І тепер розпатякають усе по місту!

— Так. Ще й про пана гетьмана базікатимуть.

— Чортзна-що!.. От не сподівалися!

Це було вже занадто. Майстри збентежено чухалися або плювалися з люті.

— І хто б міг подумати!

— Та вже не бідкайтеся, панове. Поміркуймо, що робити. Майстри замовкли. Справа була серйозна. Загострювати ворожнечу — це значило б залишитися без доброї половини підмайстрів. Це вони знали з власного досвіду. До того ж, на київських базарах з'явилися запорожці. Вони сипали грошима не рахуючи, частували по шинках першого ліпшого і розповідали про вільне козацьке життя, про морські походи. Так зманювали вони на Низ і підмайстрів, і селян, поповнюючи козацькі лави після походу, або наймали їх на тафи ловити рибу, чи на уходи, або на хутори. А час був гарячий. За місяць-два з'їдеться панство на пречистенськии ярмарок, посиплються замовлення, і тоді робочі руки будуть дорожчі за золото.

— Добре розрахували, мерзотники!

— За горло взяли та й душать?

— А все ж таки, панове, — втрутився іконописний дідок, — не можна їм потурати, бо відома річ: поступись де в чому сьогодні — завтра вони вимагатимуть удвоє.

— Оце вірно!

— Отже, я гадаю, — казав він далі, - що треба нам трохи поступитися, але не в тому, що вони вимагають.

Нема де правди діти: хлопці знесиліли. Куняють над чобітьми. Доводиться й про худобу дбати. Отже, дамо їм зайву годину поспати, але не ввечері, щоб по-іхньому не було, а в обід. Тепер спека, важко працювати. Хай посплять, пообідавши,