Оксана Стефанівна Забужко - Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій

оперному театрі відбувався ювілейний вечір пам'яти Лесі Українки (тоді такі вечори ще відбувались). Після всіх достойників за сценарієм передбачалося й слово «молодої поетеси» — амплуа, в якому випало виступити авторці цих рядків. Сам по собі жанр такої п'ятихвилинної промови виключає можливість якоїсь глибшої провокативної думки — це радше «перформенс», гра метафорами, тож тим більшим виявився мій шок, коли в черговому числі «Літературної України», де було вміщено тексти виступів усіх учасників вечора, я вгледіла безцеремонно виправленим акурат те єдине місце у своїй промові, на якому мені справді залежало: замість моєї гордо проголошеної «української аристократії — як кровної, так і духовної» (про Драгоманових-Косачів) головна націонал-патріотична газета пояснила, urbi et orbi, що я «маю на оці аристократію не кровну, а передовсім духовну»[456], — щоб, бува, хто не подумав, що в Україні могла бути кровна аристократія і що «наша Леся» може мати з тим щось до діла.

Повторюю, це був 1988 рік, і про жодну політичну цензуру вже не йшлося. Це дала про себе знати ота генетична «зона відчуження» між українським «мужиком» і українським «паном» («хоч були пани, та чужі»!), яка від XIX ст. нікуди не зникла — ба навпаки, зросла на силі, отримавши від більшовизму моральну санкцію на «класову ненависть». За роки незалежности ця ненависть — одна з основних підвалин комуністичної цивілізації — нічим не була поскромлена, і всі культурні непорозуміння, на які ми натрапляли в ході повищого викладу, в кінцевому висліді, є її продуктами, хай і несвідомими, — інваріантами того самого редакторського олівця, котрий одним розчерком навідріз відмовляв українській інтеліґенції XIX ст. в праві на родовитість.

А тим часом, така депривація обертається не просто фальсифікацією історичного процесу, — вона зводить нанівець усі зусилля наших «націєтворців» XIX—XX ст. обґрунтувати неперервну тисячолітню тяглість «українсько-руської» історії як леґітимну основу національно-державного існування. Самої тільки народницько-етнографічної тожсамости для цього категорично недосить, — вона негодна ліквідувати досі зяючий прірвою в нашій свідомості розрив між «темною» козацькою й модерною (пошевченківською) добою.

У наступному розділі я покажу, як на практиці здійснювалась дворянською інтеліґенцією ліквідація цього розриву. Тепер, коли ми «поновили» наших нащадків козацької старшини у «правах і вольностях», можемо, нарешті, ризикнути відповісти на питання, з якого й починалася ця книжка: якою ж, власне, українкою була Леся Українка — що означав її «етнічний» псевдонім для неї самої, який за тим крився, вже невидимий для нас,  с м и с л[457]? (Це взагалі ключове питання всіх без винятку езотерик, хоч релігійних, хоч літературознавчих, — так звана «тайна імени», тільки що в даному випадку маємо ім'я, настільки облудне своєю позірною тавтологічністю, що ніякої «тайни» за тим довгі десятиліття наша гуманітарна думка, загіпнотизована радянською народницькою міфологією, навіть не підозрювала.)

Отож далі, повернувшись на територію літературного тексту, я спробую, хай би тільки в найзагальніших рисах, реконструювати обрис тої «культурної тяглости», котру персоніфікувала собою «єретичка»-«прометеїстка», лицареса Святого Духа, називаючись «просто» (sic!) Українкою. В дійсності, як бачимо, справа виявляється далеко не така «проста»: в основі комунікаційного розриву між Лесею Українкою й нашою постколоніальною культурою лежить глибинний, загнаний усередину, конфлікт тожсамостей, наш хронічний «національний невроз» — не остання причина того, що український національний проект і досі, на початку XXI століття, залишається в стадії недовершености.

VI. «Тайна імени». Історія ордену: символ віри

Слов'янщина! — який величний гук,

Який широкий і містично темний.

І скільки літ, і як багато рук

Для неї будували храм таємний.

Посеред храму п'єдестал звели,

І статую поставили на ньому,

І вид, немов Ізіді, зап'яли

Покровом щільним ідолові свому.

Стоїть таємна статуя давно,

Час тихо упливає рік за роком,

І досі ще нікому не дано

В лице їй глянути одважним оком.

Леся Українка. Slavus-sclavus

Отже, «звемось просто українці, бо ми такими єсьмо» [10, 86]. Так гордо ознаймила двадцятилітня Лариса Косач своєму «любому дядькові» (постійне епістолярне звертання) й «духовному батькові»[458], Михайлу Драгоманову, який, завважмо,  п е р ш и м  (від 1876 p., тобто відколи еміґрував із Росії) став уживати в своїх писаннях того самого «етнічного» псевдоніма, що відтак перейшов і до неї — «Українець» (NB: а ще тридцятьма роками раніше так підписався, — правда, не по-українськи, а по-французьки, але також мандруючи Європою й почуваючись вигнанцем, — інший автор, якого в родині Драгоманових без вагань зараховували до українських, — «Мг. Nicolas de Gogol, Ukrainien», згідно з «Almanach de Carlsbad» за 1846 p.[459], — збіг, що його навряд чи можна вважати за випадковий!).

Цікаво, що цей факт фамільности Лесиного літературного імени, отже, своєрідної символічної зміни імени родинного — «не по крові, а по духу» (що найпромовистіше десигнує започатковану XIX століттям «нову генеалогію» еліти, «велику трансформу» колоніальної шляхти в національну інтеліґенцію), — у нашому лесезнавстві й досі якоїсь особливої уваги до себе не привернув[460]. Причина зрозуміла: М. Драгоманов — за обережним визнанням сучасного дослідника, «чи не найзначніша постать після Шевченка в українській суспільній думці XIX століття»[461] (NB: а якщо абстраґуватися від загальнокультурної харизми та обмежитися суто інтелектуальною історією, то либонь-таки й найзначніша…), мислитель воістину органічної, «тканинної» несумісности з будь-яким (не лише російським!) імперським дискурсом[462], — завжди був, що для Російської, що для радянської імперій, «політично неблагонадійним», або, як назвав його ще Александр II у спеціальному додатку до Емського указу, — «положительно опасным в крае агитатором»[463]. Так він і лишився для постколоніальної культури «не в фокусі». Тих кілька коротких інтерлюдій, що були випали драгомановським студіям у періоди політичного «потепління» (у 1920-ті, коли його безуспішно пробували виставити попередником українського марксизму[464], та в 1960-ті, коли його, не менш безуспішно, «реабілітовувано» під личиною борця з «українським буржуазним націоналізмом»[465]), не встигли забезпечити сьогоднішній гуманітаристиці тривкого ґрунту для розуміння дійсного масштабу цієї постати. Останнє завдання є тим більш нелегке, що з Драгоманова був системний мислитель — той, якого, як наголошував І. Лисяк-Рудницький, можна осягнути тільки в цілокупності, «в органічній єдності його ідей, кожна з яких пов'язана з іншими, доповнює їх і може бути зрозумілою лише через ціле»[466], — а про яке ж «ціле» може йти мова, коли й дотепер найповнішим науковим виданням його праць залишається, страх сказати, двотомник, виданий Б. Кістяківським у Парижі 1905 р.[467]! Одне слово, Драгоманов-яким-він-був — тим, на кого було відцентроване все українське, а значною мірою й загальноросійське інтелектуальне життя останньої чверти XIX ст.[468] (політичних мислителів його класу в Росії після смерти Герцена не