Оксана Стефанівна Забужко - Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій

було, і вплив його на «Струве і всю чесну компанію наших „старших братів“» [12, 399] — то окрема тема для русистів), — із сучасної свідомости, нікуди не дінешся, випав. А вкупі з ним обвалилася, як від вибитої підпори, й ціла будова, — і Леся Українка зосталась «духовною сиротою».

А тимчасом, вона була «драгомановкою» не просто за традиційно вилічуваним списком поглядів та орієнтацій («європеїзм», космополітизм, лібералізм, соціалізм тощо…), а в тому сенсі, в якому Платон був «сократиком» (драгомановське навчительство, і не тільки щодо Лесі, було взагалі сократичного типу, він не «викладав», а «заражав собою»), — крізь більшість її інтелектуальних та духовних пошуків, наче водяний знак, проступає колись заронене початкове зерно дядькової ідеї. «Від Драгоманова» родом і вся її історіософія (це для нього, завзятого англомана й прудоніста, «східноєвропейського втілення духу Джона Стюарта Мілля»[469], історія людства була історією сходження людини до свободи[470]), і її гностицизм (Драгоманов був чи не найкваліфікованішим у нас і досі релігієзнавцем-єресіологом, ба більше — як доводить І. Лисяк-Рудницький, свідомо робив ставку на єресі як на єдино продуктивний для України «третій шлях» духовного розвитку, альтернативний і «духовбивчому» офіційному православ'ю, — котре ненавидів не менш палко, ніж згодом його небога, — і матеріалістичному «нігілізмові» контівського та марксівського штибу[471]), — і взагалі, на добрий лад, серйозному історикові філософії (сподіваюсь, що такий цій темі коли-небудь трапиться!) треба б вивчати Лесю Українку й Драгоманова «одним пакетом»: саме при порівняльному аналізі ці наші «Сократ із Платоном», Учитель і Учениця, розкриваються найглибше, прецікаво підсвітлюючи себе навзаєм… Я, звісно, не маю мегаломанської амбіції замахуватися тут на подібну ескападу — мені залежить тільки й виключно на духовній генеалогії Лесиного «українства», котре так само родом «від Драгоманова». І позірно безневинне «українці, бо ми такими єсьмо» — це, другим планом, ще й заява, складена Українкою Українцеві від імени його молодших послідовників — од тих «всіх єліка суть од Драгоманова» [10, 202], чиї лиця й обриси (та навіть і просто кількість!) також для нас уже на відстані століття невидимі й нерозрізняльні.

«Українство» її, отже, — тожсамість, в істоті, суто аристократична, спадкова — «переємство титулу по боковій лінії», причому, нотабене, не в одному коліні: подібно як Лариса Косач уважала себе дядьковою «духовною дитиною», Михайло Драгоманов уважав себе прямим спадкоємцем «українського декабризму» (sic!) — Товариства об'єднаних слов'ян, членом якого був уже його дядько, а Лесин двоюрідний дід — померлий на засланні прапорщик Полтавського полку Яків Драгоманов. «Вимкнене» з цього генеалогічного ланцюга, ім'я Українка «погасає», тратить усю свою смислову стереоскопічність і робиться пласким, таки справді, наче графа в анкеті. Час тепер повернути йому його загублену «четверту координату» — діахронічну, «вглиб» історії, — та поглянути очима самої Лесі Українки на її «предківський спадок» — зокрема й на всіх тих «подданных русского императора»[472], які, з точки зору панівної й до сьогодні історіософської доктрини, кажучи словами незмінно в цьому питанні уїдливого І. Франка, «з давен-давна любили бігати на службу чужим богам»[473].

На цій самій народницькій ідеологічній хвилі було в нас на початку 1990-х упроваджено до шкільної програми й «Бояриню» — в супроводі не вельми врозумливих коментарів, що «у драмі осуджується компроміс боярина з власною совістю» та «трагізм становища Степана ще й у тому, що навіть таким вірним прислужникам, як він, Москва не вірить»[474] (слід розуміти, якби «вірила», то становище було б менш трагічним? — О. З.). Поруч із «Лісовою піснею», ще одна п'єса «на українську тематику» (а їх у Лесі Українки і всього-то дві — з двадцяти!) слугувала немовби сертифікатом авторчиного «українства» — і звільняла таким чином від необхідности над тим українством якось рефлексувати. У висліді якраз «Бояриню» ми читаємо вкрай неуважно, бо не така вже вона, на історіософську мірку беручи, «schwarz und weiss». Лесі Українці залежало в ній не лише і, либонь, навіть не стільки на тому, щоб, висловлюючись по-драгомановськи, «„утерти“ носа Москві»[475], як то здається на поверховий погляд (українсько-російський культурний конфлікт у цій драмі — то окрема тема, до якої нам ще доведеться вертатися), скільки на тому, щоб дата голос на цьому суді історії таки безпосередньо предкам, тій самій козацькій старшині, котру народницька історіографія вже була ославила «рабами, подножками, гряззю Москви», — як персонажам уже не сатиричним, а трагічним (у давньогрецькому сенсі слова — коли трагічний герой є жертвою фатуму).

Що тут був для неї мотив глибоко особистий, кровний, знати вже й з імени головного героя: Степанами по обох лініях, косачівській і драгомановській, звали двох патрілінеарних прапрадідів Лесі Українки, які на час Катерининської дворянської реформи[476] були ще в лавах гетьманської старшини — т. зв. Значного військового товариства (до стану людей, за тодішньою номенклатурою, «значних» належать і всі герої «Боярині» — у вступній ремарці щодо Перебійного це спеціально наголошено). Степан Васильович Косач, бунчуковий товариш (як пише 3. Когут, за реєстром 1763 р. їх налічувалося всього 221 — це були вершки гетьманської аристократії[477]), маршалок Погарської шляхти, 1767 р. брав участь у виборах до Катерининської Законодавчої комісії, — а вже син його одним із перших, бо ще 1784 p., кажучи словами героїні І. Кочерги, «одібрав чин»[478], — за імперською «Табеллю о рангах» до смішного мізерний: «майорський», колезького асесора[479]. Про політичну позицію значкового товариша Стефана Драгомана, який «підписувався ще грецькими літерами»[480] (отже, в українській транскрипції, також Степана), нам нічого не відомо, постать у гетьманській ієрархії задрібна (хоча його правнучка не без гордощів відзначає, що Драгоманови десятки років судилися з самими Розумовськими і остаточно, вже в поколінні Лесиного діда, таки виграли процес[481]!), — але невдовзі долучене до родинного прізвища закінчення «-ов» свідчить, що й по цій, «полтавській» лінії, так само як і по «чернігівській», предки Лариси Косач кооптувалися в імперське дворянство коли не серед перших, то принаймні в основному потоці «всіх порядочних людей» — власне «при Рум'янцеві-Задунайському», — а вже покоління Лесиного діда в повному складі подалося до Петербурга «на ловлю счастья и чинов», хронологічно випередивши навіть Ніколєньку Гоголя…

А тепер згадаймо, яким конфліктом відкривається «Бояриня» — в першій-таки сцені обіду у Перебійних, де знайомляться, з місця обмінюючись ідеологічними «візитками», як ударами шабель у короткому герці, боярин Степан і майбутній дорошенківець Іван. Іван прямо заявляє, що присяга московському цареві — то зрада України, і що «вкраїнська справа» не була б така «сутужна», «якби таких було між нами менше, /