Вікторія Вецька - Зваблива ненависть , Вікторія Вецька

Ми йшли мовчки, тільки іноді обмінюючись поглядами, і, чесно кажучи, це мовчання було навіть більш комфортним, ніж я могла б уявити. Тимур був поруч, і я вже відчувала, що його присутність стала чимось природним. Це був такий момент, коли ми обоє, здавалося не хотіли, щоб день закінчувався.

— А що ти будеш робити завтра? — запитала я, намагаючись знайти якусь тему для розмови.

— Хотів сходити до бабусі на могилу, а потім поїду до Києва, — відповів він, і в його голосі я чула відтінок ностальгії, який я добре розуміла. — Клієнти вже чекають. А ти коли їдеш? Скільки в тебе відпустка?

— Післязавтра мені вже треба на роботу, — відповіла я з легкою усмішкою, хоча думки про Київ мене не тішили. — Тож, мабуть, завтра вже поїду. Хоч і не хочеться покидати рідне місто і батьків, але на мене чекає Надя, власниця квіткового магазину, а я не можу її підвести.

Весельський кивнув, його погляд став проникливим, і він заговорив тихо, але впевнено:

— Розумію, — Тимурові слова були неначе відголоском моїх власних думок. — Я сам не хочу залишати рідне місто, але, як і ти, не можу підвести клієнтів. Тільки ось якщо ти не любиш покидати батьків, чому поїхала до Києва? Чи не можна було працювати флористкою тут?

Зітхнула, згадуючи той перший рік у столиці.

— Я поїхала не сама, — відповіла я, дивлячись на проїжджу частину дороги. — Мене підбила Дана, моя колишня одногрупниця і подруга. В свої двадцять три я була в пошуках чогось нового, і її пропозиція поїхати до столиці здалася мені привабливою. Спочатку працювала в багатих людей, доглядала за їхніми садами, а потім вирішила знайти щось простіше. Хоча, якщо чесно, мені й досі подобається вирощувати квіти...

Тимур уважно вислухав, не перебиваючи. Потім запитав:

— Чому залишила таку роботу, якщо вона тобі подобалася?

Я обережно почала підбирати слова, намагаючись пояснити.

— Спочатку було цікаво, — сказала я, міркуючи. — Але з часом зрозуміла, що мені не вистачає простоти і щирості в стосунках з людьми. Багатії… Вони живуть у своєму світі, де кожна розмова — це ще один етап їхнього статусу. А я шукала місце, де цінують справжність, де кожен букет — це не просто товар, а частина твоєї душі.

Тимур замовк на кілька секунд, зосереджено обмірковуючи мої слова.

— Зрозуміло, — нарешті сказав він. — Ти прагнеш справжнього, а не просто грошей чи слави. Це дійсно рідкість в наш час.

Я подивилася на нього. Його очі були глибокими, як безкрайній океан, в якому відображалося все, що він пережив.

— А ти чому залишив своє рідне місто? — запитала я, відчуваючи, що ось-ось дізнаюсь більше.

Весельський похитнув головою, неначе не хотів занурюватися у свої спогади, але все ж поділився.

— Це довга історія, — почав він, мовляв, підбираючи слова. — Спочатку через навчання, а потім вже не було сенсу повертатися.

— А твої батьки? Ви спілкуєтеся?

Тимур зітхнув, і на його обличчі з’явилася тінь. Він поглянув на мене, і його голос став спокійним, але сповненим гіркоти.

— Мої батьки розлучилися, коли мені було п'ятнадцять. Почали будувати нове життя. А я став їм не потрібний. Вони знайшли своє щастя, і я більше не був частиною цього. А зараз... вони не потрібні мені.

Ми мовчали. Його слова боліли. Я не знала, як це — втратити найрідніших у той момент, коли їхня підтримка потрібна найбільше, але відчувала: ми обоє шукаємо щось більше, щось справжнє в цьому заплутаному світі.

— Це дуже боляче, — тихо сказала я, намагаючись зрозуміти, наскільки глибока ця рана. 

Весельський змовчав на мить, його погляд був серйозним. Але потім на обличчі Тимура з’явилась слабка посмішка, хоч вона не досягала очей.

— Добре, не будемо про це, — сказав він, немов намагаючись зрушити цю тему з місця. 

Я зрозуміла, що в його словах було не лише заперечення, але й бажання захистити себе від ще більшого болю. Тому я теж промовчала, бо знала, що іноді найкраще — це залишити людині право не відкривати все одразу.

Ми продовжили йти до мого будинку, і навіть коли я зупинилася біля своєї хвіртки, розуміла, що мої слова втіхи будуть зайві. Тимур просто подивився на мене, і в його погляді була та сама легка впевненість, яка, здавалося, завжди була з ним.

— Побачимося, — тихо сказав він, злегка усміхнувшись.

Я кивнула, намагаючись приховати дивне відчуття. Тимур пішов впевнено, не оглядаючись, і я стояла, вдивляючись у його спину.

І раптом — жінка.

Середнього віку, зі стриманою, але теплою усмішкою. Вона з’явилася, ніби чекала на нього. Не вагаючись, обійняла Тимура, а він... не відсторонився.

Хто вона? Чому її поява змушує мене відчувати незрозуміле занепокоєння?