Вікторія Вецька - Зваблива ненависть , Вікторія Вецька

— З фісташковим, — усміхнувся він. — Хочеш спробувати?

Я кивнула.

— Але є умова: я тебе нагодую, а ти мене.

— Хитрюга! — засміялася я.

Тимур занурив свою ложечку в фісташкове морозиво, акуратно набираючи невеликий шматочок, і підніс його до моїх губ. Я не відразу відкрила рот, спеціально змушуючи його трохи почекати, а потім все ж дозволила нагодувати себе. Смак ніжного, ванільного морозива розтанув на язику, залишаючи приємний горіховий післясмак.

— Смачно, — сказала я, облизуючи губи.

— Тепер твоя черга, — я взяла свою ложечку і набрала морозиво, щедро вкрите золотистими смужками сиропу.

Тимур нахилився ближче, відкрив рот і з грайливим виразом очей прийняв мій «подаруночок». Він навмисне повільно закрив губи, немов смакуючи кожну секунду, а потім театрально замружився.

— Ммм... тепер це моє улюблене, — мовив Тимур, проковтнувши.

— Ага, ще скажи, що я повинна тобі його віддати, — піддражнила я.

— Це вже само собою, — підморгнув він.

Ми засміялися і продовжили нашу гру, годували одне одного з ложечок, інколи жартома ухиляючись або навмисне тягнучи час, щоб змусити чекати. У повітрі відчувалася легкість, а з кожною новою порцією морозива ми ніби ставали ближчими.

У якийсь момент Тимур раптово зупинився, уважно поглянув на мене й нахилився ближче.

— У тебе тут... — він ледь помітно кивнув на куточок моїх губ.

Я провела язиком по губах, але, здається, тільки ще більше розмазала карамельний сироп. Тимур склав губи в хитру усмішку.

— Дозволь, допоможу.

Не встигла нічого сказати, як він простягнув руку, торкнувся моєї щоки і великим пальцем обережно стер солодку плямку. А потім, не відводячи від мене очей, провів цим же пальцем по своїх губах, ніби скуштувавши мене на смак.

— Тепер усе чисто, — мовив Тимур дещо хриплувато.

Мені стало несподівано спекотно, хоча морозиво ще холодило язик. Щоб приховати збентеження, я швидко набрала морозиво і без попередження піднесла ложечку до його рота. Тимур був змушений відкрити губи, хоча очі його хитро блищали.

— Помста? — буркнув він, розкушуючи шматочок замороженої маси.

— Просто не хочу залишитися в боргу, — усміхнулася я.

Весельський коротко хмикнув і, не попереджаючи, набрав морозива з моєї порції, зухвало зачерпнувши найбільший шматок.

— Ей, це моє! — обурилася я, але він лише розсміявся й ковтнув, демонстративно заплющивши очі від задоволення.

— Божестве-ноооо, — вимовив Тимур, тягнучи останній склад. — Тепер я точно відмовляюся від свого.

— Ти безсовісний, — пробурмотіла я, але мені не було образливо.

Його грайливість зараз була заразливою, і я сама не помітила, як піддалася цьому маленькому змаганню — хто з нас з’їсть більше морозива іншого.

Ми по черзі тягнулися до чужих порцій, сміялися, жартували, поки на дні креманок не залишалися лише розтоплені сліди солодкого десерту.

— Знаєш, — сказав Тимур, нахиляючись ближче. — Якщо ти так смачно годуєш, я готовий залишитися без рук.

— Що це означає? — з усмішкою запитала я.

— А те, що в наступний раз годуватимеш мене більше.

Я пирхнула і штовхнула його в плече, а він лише задоволено засміявся, ніби вже виграв.

Закотила очі, але всередині все одно було тепло від його слів. Тимур справді вмів жартувати так, що навіть моєму сарказму не залишалося місця.

— Ну-ну, мрій далі, — сказала я, смакуючи залишками розтопленого морозива.

— А що, мріяти шкідливо? — він нахилився ще ближче, опираючись ліктем на стіл і дивлячись прямо в мої очі.

Я не знала, що відповісти, тому просто підвелася, беручи порожні креманки.

— Допоможеш прибрати?

Тимур важко зітхнув, немов прибирання для нього було чимось важким, але все ж підвівся. Узяв серветки, не звертаючи уваги на їхній вигляд, викинув їх у смітник з якоюсь незрозумілою рішучістю. Я ж віднесла брудні креманки і ложечки, та коли повернулася до столу, він вже стояв біля виходу, ніби чекав мене там з самого початку.

— Ну що, куди далі, Квіточко? — запитав Тимур, усміхаючись із типовою йому легкістю.

— Думаю, з нас на сьогодні досить пригод. Якщо хочеш, можеш провести мене додому, або ж просто піти у своїх справах.

Тимур трохи помовчав, знову спостерігаючи за мною, а потім простягнув руку, немов без зайвих слів запрошуючи мене до продовження цього вечора.

— Хоч мене і не вчили всіх цих манер, але не відмовлюся провести таку дівчину додому, — його голос звучав знову так, наче він вперше взяв на себе цей крок, однак в його очах я помітила, як сильно Тимур цього хоче.

Я взяла його руку, і ми попрямували до виходу з парку. Хоч я намагалася виглядати спокійною, кожен його крок поруч змушував моє серце битися швидше. Час йшов, і я розуміла, що момент, коли він залишить мене біля дверей дому, наближається, а з ним і можливість відчути, як це — залишатися одній після дня, що здавався наче частиною чогось більшого.