Вікторія Вецька - Зваблива ненависть , Вікторія Вецька

Розділ 27.1 Між солодким та гірким

Христина

Тимур глянув на мене, примружився, ніби щось обдумував. Його погляд спалахнув, ніби він ухопився за якусь ідею. За мить – і Весельський уже схопив мене за руку й потягнув уперед.

— Гей! — я не встигла навіть запитати, що він задумав, як уже бігла слідом за ним.

— Думаєш, що добре мене розумієш? Тоді давай перевіримо, наскільки ти ризикова!

Я ледве втримувалася на ногах, поки ми мчали вулицею. Люди озиралися, хтось обурено бурмотів, але Тимур навіть не гальмував.

— Куди ми? — запитала я, запинаючись.

— Довірся мені, Квіточко!

— Не впевнена, що це гарна ідея!

— Це найкраща ідея!

Весельський потягнув мене до парку, де стояло велике колесо огляду, що сяяло на сонці своїми кольорами. Я дивилася на нього з відчуттям, ніби на мене навалилася гора. Здавалося, що колесо росте з кожним кроком.

— Ось! — він показав рукою на колесо, і я відчула, як у мене стислося серце.

— Ти серйозно? — запитала я, зупиняючись і не вірячи своїм очам.

— Звісно! Це твоє місто, ти повинна побачити його з висоти! — Тимур усміхнувся, а я лише посміхнулася у відповідь, відчуваючи, як серце починалося битися швидше.

Я завжди уникала таких атракціонів – висота мене лякала, змушувала серце шалено калатати. Але зараз відмовитися? Ні, це було б слабкістю, а показувати її перед ним зовсім не хотілося.

Ми купили квитки і сіли в кабінку. Я тільки колесо почало повільно піднімати нас, як в животі все стиснулося в тугий вузол. Здавалося, ще трохи — і я забуду, як дихати.

Все ставало маленьким і далеким, а я не могла позбутися відчуття, що зараз щось може піти не так.

Тимур побачив мій страх, одразу перевів погляд на мене і міцно взяв мою руку.

— Все буде добре, — тихо сказав він, стискаючи мою руку в своїй. — Я з тобою.

Його підтримка і тепло в руках трохи заспокоїли мене. Весельський тримав мою руку так міцно, ніби не давав мені шансів злякатися.

— Дивись, скільки всього можна побачити з висоти! — він усміхнувся, вказуючи на місто, яке поступово ставало все яснішим. — Хмельницький виглядає інакше, чи не так?

Я подивилася вниз і, хоч було страшно, не змогла не відчути захоплення від того, як все виглядало з такої перспективи. Місто розстилалося під нами, і я почала розуміти, чому Тимур так любить ці моменти.

— Ти правий. Але все одно, більше так не робитиму, — сказала я, хоча знала, що насправді мені сподобалося це, і страх по трохи почав відступати.

Весельський усміхнувся, коли почув мої слова, і трохи стиснув мою руку.

— Ти ж знаєш, що я завжди зможу переконати тебе ще раз, — підморгнув він, коли ми піднімалися все вище.

Ми опинилися на найвищій точці, і я зрозуміла, що це не так страшно, як здавалося спочатку. Тимур, тримав мою руку, не відводив погляду від міста, а я, хоч і відчувала все ще легкий піт на долонях, почала розслаблятися. Відкривався чудовий вид на Хмельницький: зелені дерева, річка, яка мирно текла, будинки, що наче розпливалися на горизонті.

— І не так страшно, правда? — запитав Тимур, піднявши погляд на мене.

— Ну... я ще не зовсім звикла, — відповіла я, з усмішкою, хоч і трохи нервуючи.

Тимур тихо засміявся і обійняв мене однією рукою, ніби намагаючись заспокоїти.

— Ти молодець, Квіточко! Треба вірити не лише собі, але й тому хто поряд. І коли ти тримаєш мене за руку, все здається легшим.

Я подивилася на нього, і в його очах я побачила таку впевненість, що вона відразу ж передалася мені. Можливо, це й була правда — все набагато легше, коли поряд є хтось, хто готовий підтримати.

— Але наступного разу я оберу щось менш екстремальне, — відповіла я, відриваючи погляд від міста.

— Ти вперта, як завжди, — усміхнувся Тимур, — але я не проти ще одного екстриму разом з тобою. І ти не повіриш, скільки ще пригод ми можемо пережити!

Після того, як ми благополучно спустилися з колеса, я відчула полегшення. Вся напруга, що була до цього, наче розтанула, і залишився тільки приємний спокій. Моя рука досі була в Тимуровій, і навіть після всього цього він не поспішав відпускати мене.

Обвівши поглядом парк, він зупинився на маленькому кафе неподалік.

— Я не знаю, чи любиш ти такі перерви, але як щодо морозива? — запитав Тимур, усміхаючись, так, ніби це була найкраща ідея в світі.

Я поглянула на нього, вагаючись, але відчуття легкого голоду перемогло.

— Я не проти, але я хочу морозиво з карамельним сиропом. Тільки чур, без сюрпризів! — усміхнулася я.

— Домовились, — відповів Весельський, і ми пішли до кафе.

Зайшовши до закладу Тимур пішов робити замовлення, а я сіла за столиком. Через кілька хвилин він повернувся з двома порціями морозива.

— Тримай своє морозиво, Квіточко, — мовив Тимур, простягнувши мені мою порцію.

— Дякую, — відповіла я, беручи свій десерт і поглядаючи на його морозиво, яке було полите зеленим сиропом. — А в тебе з чим?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍