Вікторія Вецька - Зваблива ненависть , Вікторія Вецька

Я підняв брови і, поки моя рука мимоволі рухалася, щоб відступити, видав невелику, скривлену усмішку.

— Я завжди уникав обіймів, — сказав я, намагаючись виглядати абсолютно спокійно, ніби це найприродніше в світі. — Для мене це занадто інтимно. Знаєш, коли обіймаєш людину, це як пускати її в свою душу. І я зазвичай тримався осторонь всіх цих сентиментів.

Тіна усміхнулася. Усмішка була такою легкою, що я майже не помітив, як сам без вагань притягнув її до себе. Це було не просто спонтанно — це було як інстинкт, як те, що неможливо приховати, хоч би як я намагався.

— Це зараз означає, що ти впустив мене в свою душу? — запитала вона з усмішкою, що на її губах стала трохи хитрою.

Я мимоволі усміхнувся не зважаючи на те, що сам ще не зовсім усвідомлював, чому так вийшло.

— А ти що, не помітила? — відповів я, нахиляючись ближче до неї.

Тіна моргнула, і її усмішка трохи потьмяніла, але залишалася все ж таки загадковою. 

— Помітила, — прошепотіла вона, піднявши очі, в яких загорілися вогники, ніби вона знайшла щось таке, що не могла залишити без уваги. — Ти не такий, яким здаєшся.

Мої пальці непомітно стиснулися, і я вдихнув повітря, ніби вперше зустрівся з чимось серйозним. Вона знала щось, про що я навіть не хотів думати. Звідки?

— І яким же я здаюся? 

Тіна не відповіла відразу. Зелені очі стали глибшими, і в них промайнуло щось таке, що змусило мене все-таки трохи нервувати.

— Легким, розважливим, трохи зухвалим і, звісно, безмежно впевненим у своїх силах, — почала вона з усмішкою, яка з кожним словом ставала трохи більш хитрою. — Але що цікаво, за всіма цими масками я бачу іншу сторону тебе. Ти не такий вже і безтурботний, як здаєшся на перший погляд.

Квіточка посміхнулася ледь-ледь, ніби ловила мою реакцію.

— А ще ти боїшся прив’язаності, — додала вона.

Я стиснув щелепи, відчуваючи, як серце вибивало швидкий ритм. Ця дівчина була занадто проникливою. І мені це не подобалося.