Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

– І на другий поверх, – наказав він, намагаючись навіть не дивитися на квартиру з виламаними дверима на першому, яка колись була його оселею.

Друзі Наста і не звернули уваги на безлад, що коївся в квартирі, в якій не жив ніхто вже більше року. Вони одразу почали вирішувати питання по-чоловічому – у камінь-­ножиці-папір. Хто буде з ким спати і на якому спальному місці? Їх було тут всього два: переламаний диван, та більш-менш нормальне ліжко, яке доводилось лагодити дуже час-то, бо було чи не головним елементом меблів в цій квартирі, яку у 90% випадків використовували за еротичним призначенням.

– Саво, напиши мені, коли ви тут облаштуєтесь, – нахилився він до вуха друга і той кивнув. – Я вас запрошую на обід, познайомимося поближче з моєю… новою родиною.

Сава доброзичливо посміхнувся і поклав руку Насту на плече.

– Добре, брате. До зустрічі.

Яковенко вийшов з квартири і пішов донизу. Проходячи повз перекошені двері своєї квартири, він не зміг не зазирнути у свою вітальню. Рідний диван, килим, стіл та дзеркало на стіні – все це повертало Наста до теплих довоєнних часів, коли він безтурботно жив, мріючи колись побачитись з Лірою, щоб потім мріяти просто почати спілкування з нею. Зараз він мав більше ніж міг побажати тоді, але втратив натомість все, що було. Наст вирішив зайти у квартиру. Він розумів, що швидше за все не побачить батька у дзеркалі, але він не міг не спробувати. Підійшовши туди, він став навпроти свого віддзеркалення і подивився по сторонах. В кімнаті не було нікого, тільки дірка в стіні та понівечені меблі з купою аркушів, що лежали всюди в кімнаті. Наст видихнув з розпачем і плюхнувся на диван. Він відкрив рюкзак і взяв у руки алмаз, пригадуючи слова батька: «це найцінніша річ, яку я зберігав тут, біля серця». Чорний камінь, весь нібито у землі, взагалі не здавався Насту цінним. Якщо б він міг, обміняв би цей камінь на вбивство трьох осіб, що лишилися, купив будинок собі з Лірою і окремий хлопцям у Львові, і поїхав би геть звідси.

– Синку, – пролунав голос за спиною і Наст аж підірвався. Хлопець озирнувся назад – там була порожнеча.

– Батьку, – Наст підбіг до дзеркала, але не помітив батька, доки його голос не пролунав знов.

– Синку, я тут, – сказав Віктор і в Наста перехопило дихання. Там, звідки доносився голос Настового батька, дійсно стояв Віктор, але він був майже повністю прозорий. Наст бачив крізь його тіло стіну, диван і діру, що були за ним.

– Що з тобою, тато? Я тебе майже не бачу!

– Дуже скоро ти і не почуєш мене більше ніколи, – спокійно відповідав батько своєму сину. Очі почали пекти в Наста, але він стримувався, щоб не заплакати.

– Чому?

– Мине рік… – якось відсторонено відповідав Віктор своєму сину.

– І що далі?

– Далі до твоєї мами. Назавжди.

– До багаття?

– У нас багато інших особливих місць… ми покажемо тобі, коли прийде час.

– Я більше ніколи тебе не побачу… ніколи не почую… – хитав головою Наст. Він не міг прийняти це.

– Так синку… це правда. Але ти відчуєш, ти відчуєш… коли буде потрібно, ти це відчуєш, – шепотів Віктор.

– Я не розумію, тату, я нічого не розумію, – хитав Наст головою зі сторони в сторону, а велика сльоза самотньо стікала по його щоці.

– Де б я не був, синку, я завжди с тобою. Прикриваю тобі спину… Відчуваю твоїх ворогів… Відчуваю погрози… Скоро ти не зможеш побачити і почути мене, але ти завжди зможеш відчути те, що я з тобою. Коли прийде час, а мене поруч не буде – просто поклич.

– Як, тату?

– Просто поклич.

– Брате, а що ти тут робиш? – Рудий зайшов до квартири так тихо, що Наст і не помітив.

– Це раніше була моя із батьком квартира, Рудий, – відповів Наст, не відводячи від батька очей. Віктор дивився на нього, приставивши вказівний палець рубом до губ, показуючи жест «ш-ш» – тихо. Ще одна сльоза покотилась по щоці хлопця, і він нервово змахнув її зовнішньою стороною долоні.

– А куди ти зириш? – поцікавився Даня, дивлячись у точку на дзеркалі, куди глипав Наст. Рудий бачив тільки порожній простір і стіну за ним. Напівпрозорий Віктор не відпускав пальця від рота.

– Та так, на себе, хах, – спробував вичавити з себе посмішку Наст, але вийшло, м’яко кажучи, не дуже.

Рудий покивав головою і, з дозволу Наста, пішов дивитись інші кімнати. Хлопець тим часом продовжив дивитись на батька.

– Синку, почепи прапор, будь ласка, на цвях, – звернувся до нього Віктор з неочікуваним проханням. Хоч Наст і здивувався – він все ж зробив те, про що прохав його батько, повісивши надірваний стяг, половина якого була у крові, на один цвях вертикально, щоб з вулиці не було добре видно прапора, до якого могло б виникнути багато питань. Хлопець повернувся до дзеркала і хотів вже звернутися до батька знов, втім зненацька Рудий вийшов з Вікторової спальні.

– А це раптом не ключі від вашої Шкоди? – весело похитав він рукою, тримаючи їх наче трофей.

– Вони.. де ти знайшов?

– Під ліжком.

– Нащо ти поліз туди?

– Ну… ти ж казав, там є місце, де ти сховався від росіян, але я не знайшов, – підібґав він губи.

– Це тут, – вказав Наст пальцем на простір під диваном і худий невисокий друг поліз із цікавістю роздивлятись.

– ВОУ! – радісно доносилось з-під дивану. – Тут двоє мене влізе! – справедливо відзначив розміри схованки Даня. – А що то в тебе в руці? – виліз він зі сховку. – Можна подивитись? – Наст дав чорний алмазний камінь Дані і той почав із цікавістю прокручувати його у руці. – А що воно таке?

– Алмаз.

– Ха-ха-ха, ага.. – підняв він очі до Наста. – Ти ще й жартувати навчився, – повернув Рудий камінь хлопцю, ледь не забувши про ключі від автівки, до яких був приєднаний ключ від дверей гаражу. – Ой, і це тримай.

Наст пішов з квартири, востаннє кинувши погляд на дзеркало. Там не було нікого, лишень порожня кімната. Хлопець вийшов у двір, із скрипом відчинив заіржавілі двері гаража і сів у батькову машину. Запах нового салону ще був присутній тут і Наст, заплющивши очі, забувся на мить, пригадуючи, як батько вчив його водійству 23 лютого, напередодні війни. Трохи посидівши, він вставив ключа і не з першої спроби запустив двигун. Їхати було недалеко, але хлопець весь час зупинявся, щоб пропустити всіх і не влучити в аварійну ситуацію. Через десять хвилин він під’їхав до хатинки Федорівни. Ліра з витріщеними баньками стояла у дворі і дивилась, як Наст паркується біля паркану.