Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

– Каті?

– Це вже в минулому, – відмахнувся Сава. – Ти взагалі чув, нам людина яка… ну,… зв’язана з офіційними органами влади, сама надала доступ до чорного ринку! Хоча ми й навіть не бачили його ніколи! – з експресією розводив руками Сава, а кучері на його голові, неначе пружинки, скакали вниз та вгору. – Ми замовили там чотири російських паспорти. Це коштувало не дорожче нових профі-бутс, і зробили їх нам за декілька тижнів. Ми зібрали речі і я видалив усі повідомлення, та взагалі все, що могло натякати на те, що я українець. Переклав все на російську мову, видалив всі відео, де ми розмовляємо. Я зробив все, щоб вони не запідозрили нічого і хлопці так само. Ми під’їхали до кордону і я написав тобі, щоб ти нічого не надсилав нам. Нас перевіряли, але не дуже ретельно, бо російські прикордонники побачили свою курку на наших паспортах й їхнє занепокоєння вмить вщухло, – провів Сава долонею по невидимій рівній поверхні, мовляв, так само рівно спрацював їхній план. – Так ми потрапили на територію Росії. Грошей в нас було приблизно штука баксів на всіх, тому, розуміючи, що тут нам знадобиться багато, ми почали займатись… поганими речами.

– Якими? – з тривожністю запитав Наст, підозрюючи друзів в тому, що вони вбивали звичайних перехожих на вулиці.

– Грабували магазинчики. Ми зупинялися у невеликих містах по дорозі сюди, заходили у невеликі магазинчики і Цвіркун, що купив іграшковий чорний пістолет, діставав його, наводячи на якусь касирку і волав, щоб вона віддавала усі гроші з каси. «Я вєтєран СВО, бистро отдавай мнє всьо!» – зазвичай така була фраза, після чого він, виходячи, обов’зково робив вигляд, що п’яний і казав щось на кшталт «а тєпєрь на нєдєльку до второго я уєду в Комарово». Насправді він казав якесь місто, яке було в іншій стороні, щоб збити слід поліції, якщо та почне шукати. Так ми через два тижні, поступово переміщуючись, дісталися кордону з найрозвиненішою державою світу, – серйозно продовжував Сава, інколи хитаючи головою по сторонах, від чого кучері на його голові смішно тряслися.

– З якою це? – доки не зрозумівши сарказму від друга, повівся Наст.

– Як це ти не чув про таку? Ел- ен -ер, є така. Наймогутніша. Найбагатша. Най…

– Все-все, зрозумів, що далі, – перебив Наст Саву, з цікавістю слухаючи його історію.

– Ну що… далі прикордонники перевірили наші телефони, спитали мету подорожі, Рудий – ідіот, сказав, що хоче подивитись на Донбас-­арені гру Шахтаря, – похитав головою Сава.

– Що ти мелеш! – заперечив невеличкий хлопець. – Я сказав гру Зорі!

– Так, вибач, це все змінює, – саркастично продовжив Сава. – Те, що вони вже років десять тут не грають, то таке.

– Ну я перехвилювався! Я б подивився на тебе! Насте, щоб ти розумів, це такий щур щасливий, – вказав він пальцем на Саву. – Його опитував чувак, який не міг вже всидіти від того, що хотів в туалет, тому з ним розібрались за дві хвилини, максимум! А до мене прийшло троє! – вказав він в розпачі три пальці. – Три чуваки, один під’єднав мій телефон до комп’ютеру, інший спілкувався зі мною, питаючи чи підтримую я СВО і так далі, а третій просто сів так, – Рудий зупинився і сів на невидимий стілець у повітрі, витягши обличчя вперед і злісно вдивляючись у Настові очі. – І сидів двадцять хвилин мовчки, просто дивлячись, як я відповідаю, та інколи встромляючи свої п’ять копійок у розмову з страшенно кінченими питаннями!

– Жесть, – підняв брова Наст, реально дивуючись почутому. Він не міг уявити, який шлях пройшли його друзі, щоб дістатись його. Але його бентежило ще одне питання і він його задав напряму всім, не чекаючи відповідного моменту. – Хлопці, я клянуся, що не можу передати, наскільки радий вас бачити. Цвірк! Іди сюди теж, – покликав Наст засмученого хлопця, що йшов на відстані п’яти метрів попереду. – Але мене бентежить тільки те, що я не розумію цілі вашого приїзду. Як саме ви можете мені допомогти?

– Ми допоможемо вбити їх, – подивився своїми прохолодними очима Захар на Наста. – Тих, хто вбив твого батька.

Щось стислось у грудях від простоти відповіді Захара. Наст не міг уявити, що така дружба взагалі існує, де люди, ризикуючи життям, їдуть зробити помсту, злочин заради друга.

– Але… – почав він, не знаючи, що сказати.

– Колись у нас усіх були батьки, – Цвіркун із засмученим обличчям підняв очі на Наста. – Я своїх не знав та й хлопці не зовсім. Вони всі померли… кого вбили, – кивнув він на Захара. – Хто в аварії, – подивився Цвірк на Саву. – А хтось просто зник, – натякнув він на себе і Рудого. – Але кожен із нас віддав би все, щоб побути з ними. Ти – наш брат, не друг, не знайомий, не одноклубник… ти брат. І в нашого брата вбили батька. Іншої реакції і не може бути. Тільки помста. Тільки вона, – похитав він головою і пішов далі, тягнучи бордову валізу з гучним звуком «дт-дт-дт-дт».

Наст бачив боковим зором, що всі друзі погоджуючись з Денисом, закивали, але хлопець не повернув голови до них, щоб друзі не побачили розчулення від слів того, кого він навіть не вважав до цього найближчою до себе людиною. Нарешті, діставшись двору, Наст поліз у рюкзак і дістав пістолет.

– Є небезпека? – запитав трохи розгублено Сава.

– Ні-ні, я перестраховуюся просто.

– Звідки взагалі він у тебе, – примружившись, кивнув Філіпенко на зброю.

– Подарував дехто… – обережно йшов стежинкою вздовж гаражів Наст. – Дехто, хто має померти… Хлопці, гляньте, у дворі є хтось на майданчику чи поруч? – звернувся до усіх Наст, спираючись на гараж. Дивне відчуття якогось тваринного походження, немов хтось дивиться прямо у спину, з’явилось у хлопця і він повернувся, але, побачивши тільки великі реалістичні очі «Infinity's eyes», похитав головою.

– Нікого, – спокійно відповів Цвіркун, вийшовши на середину майданчику.

Наст зайшов у двір, і спогади одне за одним спливли в його думках. Останнього разу він випав із діри в стіні своєї квартири і побіг далеко від росіян, після чого хлопець не підходив навіть на відстань кілометру до будинку, завжди оминаючи його. Авто батька досі стояло в гаражі. Яковенко хутко пірнув за вугол – до гаражного майданчика і подивився крізь зазор на батькову Шкоду. Хоч тут Юдін не збрехав.