Тесс Геррітсен - Асистент

— У місті Блю-Гілл. Фрост каже, що він там бував. Їхати годин п’ять.

— У нашого вбивці більший ареал полювання, ніж ми думали.

— Фрост хоче з вами поговорити.

Ріццолі почула в слухавці веселий голос Фроста.

— Ви колись куштували рол з омаром?

— Що?

— По дорозі можемо замовити. На Лінкольн-Біч є класне місце. Виїжджаємо завтра о восьмій — і будемо там саме на обід. Вашою машиною їдемо чи моєю?

— Можемо взяти мою. — Ріццолі помовчала. — Дін, мабуть, захоче поїхати з нами, — додала, не стримавшись, вона.

Фрост відповів не одразу, а коли заговорив, ентузіазм у його голосі згас.

— Ну, якщо ви хочете взяти його з собою…

— Я йому зателефоную.

Поклавши слухавку, вона відчула на собі погляд Корсака.

— Отже, Містер ФБР уже став частиною команди, — сказав він.

Не звертаючи на нього уваги, вона набрала номер Діна.

— Коли це встигло змінитися?

— Він просто додатковий ресурс.

— Раніше ви про нього інакше думали.

— Відтоді ми мали нагоду разом попрацювати.

— Тільки не кажіть, що побачили його світлий бік.

Помахом руки Ріццолі наказала йому замовкнути. Виклик ішов, але Дін не відповідав. Натомість звучав механічний голос: «На даний момент абонент не може прийняти ваш дзвінок».

Вона поклала слухавку і глянула на Корсака.

— У чому проблема?

— Ви отримали нову інформацію і не можете дочекатися розмови зі своїм приятелем із ФРБ. Що відбувається?

— Нічого.

— Мені так не здається.

Ріццолі зашарілася. Вона дещо приховувала від Корсака, і обоє це розуміли. Навіть набираючи номер Діна, вона відчула, як пришвидшився пульс, і прекрасно знала, що це означає. Вона почувалась як наркоман, який рветься до нової дози й не може зупинитися — і тепер телефонувала до готелю. Ставши спиною до ошелешеного Корсака, дивилася у вікно і набирала номер.

— Готель «Колонейд».

— З’єднайте мене, будь ласка, з одним із ваших пожильців. Його звати Гебріел Дін.

— Секунду.

Очікуючи, вона шукала правильних слів для розмови з ним. Правильного тону. Виваженого. Ділового. «Коп. Ти коп».

Реєстраторка за мить знову була на лінії.

— Вибачте, але містер Дін тут більше не живе.

Ріццолі спохмурніла, вчепившись у слухавку.

— Він залишив контактний номер?

— Боюся, що ні.

Ріццолі дивилася у вікно. Сідало сонце. Погляд у неї раптом затуманився.

— Коли він виселився?

— Годину тому.

20

Ріццолі згорнула теку з файлами, які надіслала поліція штату Мен, і втупила погляд у вікно. Там проносилися ліси, а часом зблискував білий сільський будинок. Від читання в машині її завжди починало нудити, а подробиці зникнення Марли Джин Вейт лише посилювали дискомфорт. З’їдене за обідом тільки погіршувало ситуацію. Фрост дуже хотів поїсти ролів з омаром у придорожній забігайлівці, але хоча тоді вони здалися смачними, зараз майонез кипів у неї в шлунку. Ріццолі дивилася на дорогу перед собою, чекаючи, коли нудота мине. Допомагала зосереджена і відповідальна манера Фроста вести машину. Він їхав без ривків, твердо тримаючи ногу на педалі газу. Ріццолі завжди подобалася його виваженість, але сама вона ще ніколи не почувалася такою розбурханою.

Коли нудота минулася, вона почала помічати красу природи за вікном. Так далеко на територію штату Мен вона ще не заїжджала. Найдальшу подорож на північ здійснила у віці десяти років, коли родина влітку поїхала на Олд-Орчед-Біч. Вона пам’ятала пішохідну доріжку на пляжі, каруселі, варену кукурудзу і блакитну солодку вату. А ще пам’ятала, як входила у воду, таку холодну, що проймала до кісток, наче лід. І все одно вона тоді не зупинялася, саме через те, що матір просила її лишатися на березі. «Джейн, вода надто холодна, — кричала Анджела. — Лишайся на гарному теплому пісочку». А тоді долучилися її брати: «Так, не лізь, бо відморозиш свої потворні курячі лапи!» Звісно, вона полізла у воду: подолала смугу піску і ступила туди, де пінилися і підстрибували хвилі. Від цієї води їй відібрало дихання. Однак тепер, багато років по тому, вона пам’ятала не холод. Її опалювали погляди братів — а ті дивилися на неї з берега і дражнили, під’юджуючи йти далі й далі в цю крижану холоднечу. І Джейн ішла далі, вода піднімалася до стегон, пояса, плечей. Вона не зупинялася і навіть не давала собі часу зібратися з духом, просто йшла далі, бо найбільше боялася не болю, а приниження.

Олд-Орчед-Біч лишився на сотню милю позаду, і Ріццолі бачила абсолютно не такий штат Мен, який запам’ятався їй з дитинства. На цьому узбережжі не було ані пішохідних доріжок, ані каруселей. Натомість вони проїжджали повз ліси і зелені поля, серед яких де-не-де траплялися містечка, і кожне з них вінчав білий церковний шпиль.

— Ми з Еліс щоліта в липні сюди їздимо, — сказав Фрост.

— Я тут ніколи не була.

— Ніколи?

Він глянув на неї так здивовано, що це її роздратувало. «Де ж ти взагалі буваєш?» — читалося в цьому погляді.

— Я ніколи не бачила сенсу їздити сюди.

— У родичів Еліс є база відпочинку на острові Літл Дір. Ми там зупиняємося.

— Дивно. Я б не подумала, що Еліс любить бувати на природі.

— О, вони просто кажуть, що це база відпочинку. Насправді ж — звичайний будинок із ванними кімнатами і гарячою водою, — розсміявся Фрост. — Еліс би збожеволіла, якби довелося ходити в туалет у кущики.

— Туалет у кущах — це лише для тварин.

— Мені в лісі подобається. Я б там жив, якби мав можливість.

— І обходилися б без усіх принад великого міста?

— Я можу сказати, без чого точно легко обійшовся б, — похитав головою Фрост. — Без усілякої гнилизни, після якої починаєш думати, чого це люди такі схиблені.

— Думаєте, в лісі краще?

Він помовчав, зосередившись на дорозі. Повз вікна проносилася одноманітна мозаїка лісу.

— Ні, — врешті сказав він. — Якби було краще, ми б сюди не їхали.

Ріццолі дивилася на дерева і думала: «Убивця теж проїхав цим шляхом. Домінант шукав здобич. Мабуть, їхав цією-таки дорогою, дивився на ці самі дерева, а може, зупинився поїсти омарів у тій самій забігайлівці. Не всі хижаки мешкають у