Рія Вайсен - Перехресниця Долі, Рія Вайсен

— Життя взагалі жорстока річ, панно, — відмовив прикордонник. Обличчя його Арніка не бачила, але голос видавав посмішку.

— Але чому вони живуть саме тут? Чому не покинути його й жити де-інде?

— Ми в середині трикутника, утвореного кордонами країн. Щоб покинути Ліс відринутим довелось би перетнути їх. А це означає порушення волі богині.

— Пряму образу Сульхи не пробачить жоден поважаючий себе ельф. Відринутий не проживе й оберту як напореться на меча чи спіймає стрілу, — кивнув Індгарт.

Арніку аж пересмикнуло від байдужості, з якою були сказані ці слова. Карати, навіть убивати за любов? Хороший культ життя. Пахнуло не лише подвійними стандартами, а й відсутністю здорового ґлузду в якійсь мірі.

— Бий своїх, щоб чужі боялись, виходить? — гиготнув Антаїр. — А ви ельфи не такі вже й життєлюбні діти природи, як про вас говорять.

— Природа — не всепрощаюча, — відрізав Стуїан. Гілка алдаеала ледь не пройшлась йому по обличчю, а він навіть не відхилився. — Вона мудра й завжди знає, що можна, а що ні. Її волю нам й доносить Сульха зі своїми жрецями.

Далі тему продовжувати не стали й кілька поселень проминули мовчки. Арніку дивувала їх кількість: якщо так сильно карають, чому ельфи добровільно йдуть на подібний злочин, щоб що? Невже, всі, хто був тут, вірили в те, що богиня, яка вкрай рідко визнає міжвидові пари і є єдиною, хто може змусити ельфів прийняти їх, прийме саме їх? Вони в’їхали в нове поселення, найбільше з тих, що бачили й теж пусте, наче хтось попереджав його мешканців про наближення правителя й чужинців.

— А стрижений щось надто тихий, — надто голосно, щоб бути почутим, прошепотів Антаїр. Він ніби бавився провокуючи ельфів. Такого не в “знак поваги й вибачення”, а як покарання надсилати.

Несподівано голос подав досі тихий покритий.

— Мій брат покохав смертну, — тихо відізвався він. Голос його був тонкий як вітер і юний як молоде весняне листя. — Вони мешкають десь тут.

— І що з того? Ну полюбив він жінку, що в цьому такого? — не заспокоювався вампір.

Острижений замовк, плечі його опустились. Арніка, намагаючись не дивитись на зсутулену спину, не відривала погляду з дороги. Вона снувала, крутилась. То пропадала, то з’являлась під ногами. Й дійсно, без провідників вона не певна, що вони б коли-небудь вийшли з Лісу. Навіть з його принцом в групі.

— Окрім волі Богині є інший закон. Ставши відринутим, ельф очорняє рід. Подібна ганьба змивається лише кров’ю. Сейшиїл, як альдер свого дому, має вбити брата як побачить, — відповів за остриженого Стуїан.

— О-о, так наш маленький бунтівник не хоче коритися закону? Брата шкодує? — задоволено протягнув Антаїр. — Цікавий ельф. А як сама Сульха відноситься до відринутих?

— Не набагато краще, ніж у вас на батьківщині до кривавих блазнів, пане раднику, — крізь зуби процідив Сейшиїл.

Він різко зупинився й зло окинув оком Антаїра, який ледь не налетів на нього. Долоні були стиснуті в кулаки до білого на кісточках. Ще б трохи й прикордонник втратив контроль.

— Доста про те, — грізним тоном перервав їх Індгарт. — Не ваша справа це, герцогу, й нічого лізти в чужий город своєю гіркою редькою, вона солодша від того не стане. Ми на місці.

Арніка навіть не помітила, як вони проїхали міські ворота й тепер стояли в самому його серці перед гігантським деревом, чимось схожим на алдаеала. Тільки в десятки, сотні разів більше. Стовбур цільний, дужий. Гілки здіймались доверху, переплітались, утворювали ступені, стіни, вікна.

Хтось могутній виростив з дерева величний храм. Його стінами вились гліцинії, поширюючи на всю вулицю божественний аромат. Ніжний, з нотками прянощів й свіжості після дощу. Не захопитися майстерністю магічного архітектора було неможливо. На цілому Континенті не знайти храму, кращого за цей.

Будинки навколо походили на ті ж, що вони вже бачили. Якби не провідники, то місто можна й не помітити, просто пройти повз.

На поріг вийшла тендітна світловолоса ельфійка в ніжно-зелених одежах. Вони обплітали її стан шовковою тканиною, перехрещуючись на грудях й спадаючи за спину, утворюючи короткий шлейф, що тягнувся за напівпрозорою спідницею, з бокових розрізів на якій виглядали стрункі бліді ноги. На ногах в неї блищали золоті й срібні ланцюжки. Ельфійка окинула новоприбулих оком, уникаючи дивитись на Індгарта, й привітно посміхнулась.

— Вітаю вас у храмі Сульхи, головному храмі Цернунну, столиці Еоссії, гості Лісу.

Голос її лився подібно чистому гірському струмочку. Він проникав у потаємні закути душі, витравлюючи страхи, проганяючи непевність, дарував спокій. Навіть якби їх зараз прирекли на страту через порушення якогось з до абсурду дивних законів Лісу, байдуже. Лиш би світловолоса заговорила ще.

— Вітаємо тебе, жрице Сульхи, — схилився в поклоні Індгарт.

Охоронці й Антаїр послідкували його прикладу. Арніка лише зачаровано дивилась на ельфійку. Індгарт смикнув її за рукав й запитально кивнув.

— Ти чого?

— Ой…вітаю, вас, жрице, — дівчина присоромлено схилилась до самої землі.

— Наказано провести обряд очищення для гостей королівського двору, — випрямившись, відрапортував солдат спільною. Потім щось додав ельфійською, від чого тінь промайнула на обличчі Індгарта, але принц не зронив і слова, з-під лоба вдивляючись в обличчя жриці. Жриця відмовила прикордоннику й повернулась до гостей.