Рія Вайсен - Перехресниця Долі, Рія Вайсен

— Ви певні, мій кунду?

— Як в тому, що перед вами стою зараз я, а не мій батько, — спокійно відповів Індгарт. Зараз він походив на принца більше, аніж будь-коли за весь час їхнього знайомства. — Про неї написано в Пророцтві й перша з реліквій прийняла її кров.

Прикордонники знову переглянулись, ніби перемовляючись між собою. Старший кивнув й промовив, не зводячи вбивчого погляду з Антаїра:

— Що ж, зважаючи на обставини, раді вітати вас у Ельфійському Лісі. Просимо, будьте нашими дорогими гостями.

— Вважатимемо за честь, — схилив голову Антаїр. Арніка помітила, як його щелепами ходили жовна. Честь для нього це була чи ні, але задоволення від потреби ступати на ворожу територію, він навряд чи відчував.

— Ми проведемо вас до палацу.

Арніка скоса глянула на Індгарта. Її здивувало, що прикордонники так легко зібралися покидати свій пост. Можливо, в неї починала розвиватися параноя, але її насторожив такий поворот подій. Звісно, тут їх принц, вони мали б його супроводжувати, але хіба тоді кордони не залишаться незахищеними?

“Цей ліс — істинний охоронець земель,” — пролунав в її голові голос Індгарта. — “Пам’ятаєш, що я казав? Він здатен звести з розуму незваного гостя. Прикордонники тут скоріше через забаганку мого батька більше походити на людей і розвивати торгівлю”.

“То вони чекали караван?”

“Не знаю. Скоріше за все”.

Вона хотіла запитати його чого очікувати, але відповіддю стала тиша. Індгарт знову прокрався й покинув думки, коли йому заманеться. Як же це дратувало.

Минуло кілька обертів перш ніж показались перші поселення. Будинки розташовані на деревах дивували. Ще більше дивувало, що самі дерева й були будинками. Ніби хтось надзвичайно умілий круг за кругом придавав стовбурам і гілкам потрібної форми. Невеликі кулі з вхідними отворами й єдиним вікном, обплетеним лозою й завішеним тоненькими павутинками ніжних ажурних фіранок. Здавалось, ніби перейшовши на інший берег Смородини, завернувши до русла Сульхи, вони потрапили в інший світ.

— Чому тут так пусто? — запитала Арніка, коли перше поселення залишилось далеко позаду й на зміну йому прийшло інше, а за ним іще і ще.

— Вони ховаються, — відповів вищий прикордонник.

— Ховаються? – не зрозуміла Арніка. Нащо ельфам ховатися, якщо вони в себе вдома?

— Їм не можна потрапляти на очі майбутньому королю, — прикордонник повільно крокував по лівий бік від Ромашки, Арніка бачила лише його спину, але відчула збентеження.

— Чому?

Який сенс підданим ховатися свого правителя? Тим паче від такого, як Індгарт, хоч він і не був іще правителем. Дурня виходила.

— Вони відринуті. Зрадники крові, — сухо відмовив він.

— Можна детальніше?

Індгарт кинув на неї строгий погляд. Арніка витримала його тяжкий погляд й послала подумки відповідь. Вона не могла бути певна, що він отримає повідомлення через ту тінь зв’язку, що завжди залишалась з нею, коли він щойно покинув її розум, але сказати вголос те, що думала вона не могла. Це було б проявом вищої міри неповаги.

«Ну вибач, друже, якщо ти хотів, аби я тримала язика за зубами й не задавала незручних запитань, потрібно було казати раніше. Зараз уже все, саламандрове таксі поїхало, їздові індики запряжені, тож будь добрим і дай можливість потішити цікавість. Тим паче, я ж не державні таємниці випитую. А там, біс знає, може й випитую.»

— Вони порушили Закон, — все тим же без емоційним тоном пояснив прикордонник після короткого кивка від Індграта, який він отримав на німе питання. — Їх вигнали за союзи, що дали плоди які не були прийняті ні Сульхою, ні кров’ю роду нашого.

— То добрі, чисті ельфи карають своїх за любов? — вигнув брову Антаїр. З його тону сочилась зверхність.

Один з прикордонників загарчав.

— Кровопивце…

— Почекай, Стуїане, — махнув рукою Індгарт, звертаючись до прикордонника по імені.

— Вибачте, мій кунду, — він опустив голову, але плечі його залишались розправлені в готовності розвернутися й дати відсіч вампіру.

— Нічого, я сам часто ледь стримуюсь, – відмовив Індгарт в поблажливій, майже королівській манері. – Та зараз пан герцог наш гість, рівно як і людська дівчина, тому я б попросив вас вести себе більш привітно.

— Так, мій кунду. Як скажете, мій кунду, — підкорився Стуїан. Вочевидь, прикордонник був не в захваті від контакту з вампіром, враховуючи “відмінності їх культур”.

— От і чудово, — кивнув Індгарт й повернувся до них. — Їх покарали не за саму любов, а за осквернення крові. Вони мають дітей.

— Ми не шануємо міжвидові шлюби, окрім тих, що приймає Сульха. Благо, зазвичай богиня не признає такі союзи, – додав Стуїан.

— Це якось…жорстоко, — скривилась Арніка. Індгарт розповідав їй про те, що його вид не приймає пари з інших рас, раніше, але вона не думала, що все настільки складно. Вона думала, що це стосувалось лише чистоти крові правителів абощо. Але не те, що за кохання й його плоди, дітей, можливо карати настільки жорстоко. Принаджувати когось уникати свого короля, правителя… скоріше за все, це була не єдина умова їх «покарання».