Рія Вайсен - Перехресниця Долі, Рія Вайсен

— Хто я така, щоб порушити наказ пана Лалатійєна? —усміхнулась вона, оголяючи акуратні рівні зуби. — Прошу наших гостей піднятися до Храму. Зброю можете залишити там, — вона кивнула в бік від сходів на бочку з ельфійськими письменами.

— Ніхто, крім нас не зможе їх забрати, — Індгарт викинув руку перед Антаїром, коли той відступив на крок й потягнувся до руків’я. — В Храм з металом зайти все рівно не вдасться. І ти не хочеш перевіряти чому.

Антаїр втягнув носом повітря, але піхви зі стегна відстібнув. Арніка могла заприсягтися, що чула скрип зубів. На обличчях прикордонників сяяли самовдоволені посмішки. Роззброїли вампіра на своїй території — теж діло. Залишивши кинджал з атамом в бочці, Арніка погладила перила й піднялась наверх.

— Давно не бачились, Сивіє, — смугле обличчя прийняло жовтувато-рожевий відтінок, а темні очі зустрілись з ясно-зеленими. Він інтимності моменту стало ніяково. — Ти похорошіла. Стала… — він смикнув щокою. — Жрицею.

— Мені лестить ваша увага, принце, — вона ніби зумисно не назвала його по імені. Тонкі світлі пальці зминали ніжно-зелений поділ – це все, що видавало в ній хвилювання.

— Ти все ще злишся?

— Ні, що ви, як я можу? — відчужено похитала головою Сивія, але очі її наповнились смутком. — Хто я й хто ви? Я давно простила вас, принце. Інакше Богиня не прийняла б мене у Храм.

Індгарт дивився на неї з таким жалем в очах, що Арніка відчувала сором за те, що була свідком такого прояву. В його поставі ніби нічого не змінилось: все ті ж прямі плечі, розставлені широко ноги й руки в карманах брудних штанів. Але очі. Це був не принц. І не той Індгарт, якого вона звикла бачити. Цей Індгарт був провинним хлопчиськом, коханцем, спійманим на гарячому, але аж ніяк не тим, кого вона знала. Це почало виходити за рамки пристойності, як Сивія прокашлялась.

— Не змушуймо наших гостей чекати, — вона хлопнула в долоні й повернулась до принишклої за її спиною Арніки. — Нам ще треба провести обряд. Прошу.

Сивія долонею указала в бік високих різних дверей й ступила крок.

— Що за дійство? — шепнув на вухо Антаїр.

Арніка знизала плечами й пронирнула слідом з жрицею.

“Як ти вже зміг образити жрицю, принце?»– пролунав в голові Арніки голос Антаїра.

“Ми просто росли разом”, — відмовив голос Індгарта. Зараз від його дару в голові віяло золою і дощем, запах провини.

“А я думаю, що не тільки росли. Ти питав чи не ображена вона. І вона була. Це та дівчина, про яку ми говорили з тобою?”.

Індгарт раптово зупинився і Антаїр ледь не збив його з ніг. Мить і його сорочку здавили смуглі пальці.

“Не твого носа діло, кровопивце”, — низький рокіт його голосу розлітався в голові. — “Не смій пхати його туди. Якщо, звісно, не хочеш повторити долю Тисячолітнього Чаклуна”.

“Якби ти хотів, щоб я не чув цього, то не підтримував би ментальний зв’язок. А не лякав би дитячими казочками, вухастику”, — спокійним тоном відповів Антаїр.

Вони все ще стояли й свердлили один одного лихими поглядами.

— У вас щось сталося? — рівний, безбарвний голос Сивії повернув їх до реальності. Вона стояла перед дверима, склавши руки на животі й чекала з таким виразом, ніби знала, що відбувається.

— Ні, ні, все добре, — Арніка вклинилась між чоловіками, відпихаючи їх один від одного.

Антаїр цикнув, але відступив. Індгарт відвернувся й попростував вперед, ніби був тут уже не перший раз. Велике світле приміщення з безліччю арок і проходів цілком вирощено з єдиного стовбура. Гілки переплітались, утворюючи неймовірного вигляду лавочки вздовж стін. Над головами височіла могутня крона, з-поміж листя гронами звисали біло-фіолетові квіти.

— Гліцинії — символ Цернунна. Вони зображені на гербі міста й правного роду Еоссії, — пояснила жриця, помітичши зацікавленість на обличчі Арніки, коли вони проходили повз.

За десяток кроків вона зупинилась й повернулась.

— За цією аркою чоловіча купальня, — Сивія указала рукою вправо. — Вас зустрінуть брати й допоможуть з обрядом. Дівчину прошу пройти за мною.

Скосивши погляд на чоловіків, Арніка зрозуміла в чому має полягати суть обряду. Їм непрозоро натякнули на те, що пора б помитися. Якщо Антаїр ще й був схожий на аристократа, то лише через темно-бордовий камзол, шитий вампірським золотом. Зовнішній вигляд Індгарта ж залишав бажати кращого. За весь час подорожі він змінив лише одну сорочку й то з причини, що другу залило кров’ю в Долині. Колись насичено-зелена одежина видавалася за лахміття.

Арніка навіть уявляти не хотіла, як виглядала сама. Особливо після зустрічі з нежиттю. Волосся, певне, перетворилось на суцільний ком. Бабця б точно схопила б перші ліпші ножиці й обкарнала під самий корінь. Можливо, це було б найкращим рішенням.

— Красно дякуємо, жрице, — поклонився Антаїр, уникаючи прямо дивитися жриці у вічі. Та лише мовчки кивнула й попрямувала далі. Арніка пішла слідом.

За дві арки вона стала й сказала:

— Проходь, я повернусь.

Сивія залишила її перед точнісінько такою ж аркою, що вела до чоловічих купальнь. З благоговійним трепетом Арніка переступила поріг й зачаровано видихнула: дерев’яні табурети росли прямо з підлоги вздовж стіни, поруч з ними, також вирощені, стояли бочки, до країв наповнені кристально чистою водою.