Павло Сергійович Дерев'янко - Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко

Поки браття не покличуть до вечері.

То слухай. Першим і останнім, хто чув її, був Мехмед, а це сталося ще до того, як постала твоя держава.

...звівся на рівні. Розплющив обпалені жаром повіки. Від побаченого останні сили покинули його, і він завмер, сподіваючись на небуття. Але небуття — занадто милостиво, сказала вона. Спотворений пітьмою образ бурлився люттю, крижаною і пронизливою, такою могутньою, що потріскана земля навколо бралася памороззю. Її жахний голос, в якому не лишилося ні краплі колишньої володарки, шмагав, проголошуючи вирок, а він покірно приймав страшне покарання, вдячний за шанс спокутати бодай частину завданого його недбалістю лиха.

Тіло розірвало есенцією болю. Коли іскра свідомості засяяла знову, він був маленьким камінцем, що стрімко летів долі.

Політ завершився поруч невеликого стрімчака. Він стукнувся об пружну землю, підскочив і завмер у траві, звідки проглядали зелені крони дерев. Чувся невтомний дзюркіт джерельця, вітер у гіллі, крики птахів. Блакитним небом пливли грозові хмари.

У його рідному світі земля всохла, трава обернулася сірим бадиллям, дерева звернуло покручами. Вода стала мертвою, вітри зникли, пташки впали замертво з почорнілого неба. Усе його життя з численними заслугами, досягненнями і перемогами звелося до однієї помилки, яка перекреслила все.

Минали дні — спочатку швидкі у новизні, а потім дедалі повільніші. Дощі вмивали його, сонце розігрівало, цікаві пташки, приваблені блиском, намагалися його дзьобати. До стрімчака на водопій приходили різноманітні створіння, і він розглядав дивні обриси, такі несхожі на мешканців його світу. Осінь вперіщила зливами, помножила сили стрімчака, який розлився так сильно, що розмив землю під зеленим камінцем, але зима скувала воду непорушною кригою і накрила все білим покровом. Він лежав у неторканому снігу тижнями, у суцільній білизні довкола, мріючи про бодай одну темну плямку.

Слухав ріст трави. Весняні зливи зсунули його ближче до води; восени стрімчак виїв землю, підхопив і покотив за собою геть від галявини, до якої він устиг звикнути. Неспішна мандрівка тривала сторіччями: стрімчак замерзав, або його випивала посуха, або шлях перегороджували інші каменюки чи перегниле гілля. Кожному рухові він радів, як видатному подарунку. Відшукував будь-які зміни навколо, плекав їх, як цінні спогади. Видіння опалого листа, що пропливав над ним, оберталося яскравим враженням, і листок запам'ятовувався у найменших дрібницях.

Нескінченна бездіяльність могла звести з розуму, але в кристалічній формі шляху до рятівного божевілля не існувало. Він був приречений на нудьгу.

Коли течія винесла його майже на поверхню, він почув нові звуки, і вперше побачив людей — двох чоловіків у звірячих шкурах, що припали до води, напилися, перейшли стрімчак убрід і розчинились у лісі. Наступна зустріч трапиться вже після того, як люди винайдуть колесо, виплавлять залізо і розбудують великі міста з різнобарвними ганчірками над баштами, за які вбиватимуть одне одного.

Стрімчак упадав у широку могутню ріку, що ніколи не пересихала. Її сильна спокійна течія не вщухала навіть узимку: поверхня бралася кригою, але під нею продовжувало метушитися глибинне життя. Він запам'ятав круті жовті береги, а потім пірнув до нового світу, де вперше побачив водорості, риб і молюсків, чиїх назв він не знав, а тому вигадував власні, вивчаючи все довкола, радіючи невпинному рухові.

А потім течія винесла його в море, де він дізнався, що здатен заволодіти чужим тілом.

Дурнувата риба ковтнула його, піднятого з хмариною мулу, і вперше за довгі сторіччя він перестав бути пасивним спостерігачем — він міг рухатися за власним бажанням! Забута воля п'янила. Він дивився на світ новими дивними очима, відчував воду у зябрах, обережно розрізав щільний простір плавцями, плив, куди бажав... Він жив!

Прокляття зникло. Він плавав із іншими рибами, бавився у потоках, харчувався, породжував потомство. Досліджував підводний світ, плавав, плавав, плавав, допоки не набридло в морі, і він повернувся до річки — вже іншої — де вивчав не глибини, а поверхню, яку покинув багато віків тому. На берегах панувало геть інакше життя.

Його цікавість зіграла злий жарт: розглядаючи зблизька кудлатого рибалку, він раптом опинився у його пащеці, могутні щелепи розкусили невелике тіло, і вже за хвилину він отримав нову форму — могутню, важку, нездоланну, з хутром, іклами, кігтями.

Він заходився вивчати нові терени і відкривати для себе іншу сторону цього світу; мандрував навколишніми горами та лісами, ходив у снігах, перетинав річки.

Голод! Я жер рослини, тварин і рибин, роздирав, ковтав і полював, шар мого жиру грубшав. Я спав, і то був прекрасний сон — довгий, спокійний, ситий. Приходила весна, і я прокидався в худому тілі, тож усе починалося знову... Голод! Так хочу відчути його знову. Відчути бодай-щось...

Інші створіння тікали врозтіч перед його поступом, і ніхто, крім безстрашних диких бджіл, чиї вулики він грабував для солодкого почастунку, не наважився стати у нього на шляху.

До другої зустрічі з людьми.

Його заскочили зненацька. Поки він роздивлявся нових створінь, люди випустили в нього гострі патички, і це його розізлило. Людська плоть була слабка, але добре смакувала. На пам'ять від тої зустрічі в шкурі лишилися кілька скалок, що він ніяк не міг дістати, навіть почухування об стовбури дерев не допомогли — так і вросло назавжди нагадуванням.

Відтоді люди траплялися постійно, проте він уже знав, як із ними поводитися. Вони намагалися його вполювати у різних місцях, різними способами, але всі гинули, гинули, гинули... їхні рештки повільно тліли, розкидані по його безмежних мисливських угіддях. Інші давно здалися б, але люди вражали впертою жагою до вбивства: що більше він убивав, то більше їх приходило. Чутки про непереможного хижака-людожера вабили, як світло манить мушок: напевно, аби стати славетним, людина мусить вбити когось славетнішого.

Черговий загін прийшов у дивних вбраннях, яких він раніше не бачив, із блискучими палицями, які гримнули громом — і тіло, його довершене непереможне тіло, скрутило болем, наче величезна бджола вжалила крізь цупке хутро. Вперше за багато років він злякався і побіг, та люди не відставали, надсилали безстрашних гончаків і нових бджіл, допоки він не провалився у величезну яму. Тіло пронизали гострі палиці, а навколо ями стояли мисливці, кидали згори важкі камені, аж