Барнс С.А. - Станція з привидами, Барнс С.А.

Ліана». Вона повернулася. Офелія хапає її за руку, щоб втішити, але її пальці холодні й мляві.

“З вами все гаразд? Що сталося?” — вимагає Кейт, присідаючи біля Ліани.

Ліана жахливо скиглить. «Я чую це. Хіба ти не чуєш?»

Всі застигають на місці. Єдині звуки – це дихання Ліани та стогін вітру навколо будинку.

«Це вітер, кохана», — ніжно каже Кейт. «Просто вітер».

«Ні, ні, ні, ні». Ліана хитає головою, легким рухом. «Це в мені», — шепоче вона перед тим, як її тіло обм’якне. Її голова важко приземляється на ребристу металеву підлогу з гучним ударом.

Це в мені. Це в мені. У Ліани була одна мить усвідомлення, перш ніж вона знову зникла. Цього разу вона непритомна і нерухома.

Роздумуючи, крокуючи центральним вузлом, Офелія щосили смикає тонкий ланцюжок на своїй шиї, крихітну металеву пташку в польоті, теплу від її пальців. Її намисто від Дулсі, яку вона, можливо, більше ніколи не побачить.

Біль у голові Офелії переходить у глухий рев. У неї болять ребра, але в усьому іншому вона в порядку. За винятком непереборного відчуття, що вони роблять помилку.

Це в мені.

Можливо, Ліана помітила вузлики на руці і нікому нічого не сказала. Можливо, сьогодні вона відчула їх на потилиці.

Але Офелія не може позбутися відчуття, що Ліана говорила про рівень, що виходить за рамки просто тактильного відчуття.

Це в мені. Зараз воно є в усіх. Просто в різному ступені.

«Лікарко?» Голос Ітана повертає Офелію до неї самої.

Вона повертається і знаходить його біля бічного входу А. Він виглядає виснаженим, волосся скуйовджене, на лівій щоці — тонка червона подряпина. Вони з Сурешем перенесли Ліану в офіс Офелії.

«Ми готові. Я б…» Він робить паузу, ніби шукаючи слова. «Я буду вдячний за вашу готовність допомогти, якщо це буде необхідно».

Якщо Ліана прокинеться. Якщо вона цього не робить. Офелія не впевнена, що він має на увазі. Вона не думає, що хоче знати. Вона так далеко від того, де очікувала бути. Очікування - надто яскраве — виглядало як сесії в офісі, коли члени команди виходять із відчуттям полегшення, відпочилими та безпечнішими - нічого з цього навіть віддалено не збулося.

Натомість вона готується допомогти з імпровізованою операцією. З усіх видів хірургічних операцій, які вона коли-небудь розглядала, тобто жодних, експромт був би найнижчим у списку. Ніколи в житті вона не почувалася такою безпорадною, навіть коли ховалася за тим HRU, молячись, щоб батько не знайшов її.

«Я думаю, ми повинні враховувати, що це не те, що ми можемо просто видалити», — каже Офелія.

Ітан піднімає брови. «Це була ваша пропозиція, лікарю».

«Я знаю, але з того, що я бачила, що ми бачили…» — виправляє себе Офелія. «Ми говоримо про кілька постраждалих систем. Руху. Мови. Намірів».

«Лунатизм — це…»

«Зазвичай включає несвідому запам’ятовувану діяльність. Можливо, розігруючись як сон чи кошмар. Тут не так». Офелія вагається. «Я кажу, що Ліана все ще може бути там, але не вона приймала рішення. Ні, коли вона бігла до дверей шлюзу».

І це станеться з усіма ними. У кращому випадку з повільним опусканням до божевілля. Або цілком можливо, що вони абсолютно все будуть усвідомлювати, але не можуть рухатися чи говорити, тоді як щось інше діятиме замість них.

«Ви цього не знаєте. Ви не знаєте, що вона бачила чи переживала», — зазначає він. «Але навіть якщо це так, у нас ще більше підстав для того, щоб спробувати її врятувати».

«Вона навіть не може дати згоду на те, що ми збираємося спробувати», — стверджує Офелія.

На його обличчі з’являється недовіра. «Ви серйозно припускаєте, що нам потрібно захистити себе юридично від спроби врятувати її життя?»

«Мене не хвилюють судові позови, Ітане! Я хвилююся, що ми її вб’ємо. Я не експерт у цьому. Ви теж». На совісті Офелії вже стільки смертей, що вона не знає, що витримає ще одну. Ні, якщо Ліана навіть не може погодитися; це здається неправильним.

«На жаль, тут нам не вистачає експертів у багатьох галузях», — втомлено каже Ітан. «Я все ще маю відповідальність перед своєю командою. Якщо це допоможе, я зроблю це незалежно від того, зі мною ви чи ні. Бо якщо ми цього не з’ясуємо, ніхто з нас не вийде звідси живим». Він витирає руками обличчя. «Іноді все, що ми маємо, — це потворне рішення».

Офелія щетиниться. «Я не боюся робити…»

«Це не боягузтво. Це егоїзм. Ти все ще ховаєшся. І я не маю на це часу. Ти не хочеш бути твоїм батьком, Офелія? Не будь ним. Тобі не подобається бути Бреєм? Роби свій власний вибір».

Його безглузде ставлення підпалює залишки терпіння Офелії. «Ти не думаєш, що я це я? Я боролася все своє життя. Щоб бути кращою, робити краще. Ви не уявляєте, як це було».

«Ти хочеш сказати мені, хлопчику з нетрів Місячної долини, що я не знаю, як це – боротися?» Він складає руки на грудях, брови вигнуті. «Зневажати й жаліти водночас?»

Обличчя Офелії червоніє. «Бути бідним не є злочином».

«Бути багатим — теж не означає цього», — каже він. «Або дитиною того, хто був злочинцем».

Він, звичайно, правий. Жодна з цих речей не є злочином, але щодо наслідків, вони можуть бути такими.

«Хто встановлює правила, Офеліє? Якщо ви намагаєтесь довести свою спроможність, хто буде вирішувати, коли ви закінчили? Коли ви перетнете фінішну лінію?»

Вона гойдається на підборах, затамувавши подих.

«Якщо вона помре, — він показує великим пальцем назад у бік Ліани, — але ти не братимеш в цьому участі, від цього тобі стане краще? Буде нормально?»

«Ні, звичайно, ні!»

Він хитає головою. «Тоді що ти робиш?»

«Я…»

Він повертається і крокує до сторони А, не чекаючи її відповіді, якої вона все одно не має.

Її руки стискаються в кулаки. Ітан не розуміє. Не може. Не можна сказати, що вона зайняла монопольне становище на ринку неблагополучних сімей, чи навіть сімей, де панує насильство. Але можна сказати, що вона є “блакитною фішкою” і для тих, і для інших. Це унікальне поєднання ненависті до себе та покірності суспільству, однаковою мірою змішані з огидою. Як хтось може від цього звільнитися? Вона зробила все можливе, щоб створити простір для себе, відокремившись від обох аспектів своєї спадщини, і водночас намагаючись компенсувати обидва.

Це неможливо. Те, ким вона є, завжди повертається до неї, так чи інакше, у прямому чи переносному сенсі.

Але це питання. Хто вирішує, коли ви закінчите? Вона відчуває, як це резонує всередині неї, як порожнеча, що вібрує від несподіваного удару, тремтить і змінює порядок речей. Землетрус особистого одкровення, яке неможливо ігнорувати.

Вона впевнена, що він мав на увазі сарказм. Але