М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

— Звідки мені знайоме це прізвище?

— Її родина робить оті модні годинники. Могли б усе місто купити, якби захотіли.

— Гадаєте, саме тому ніхто проти неї не свідчить?

Колборн знизав плечима.

— Не знаю. Але виходить на те, що вони з Річардом страшенно погиркалися в усіх на очах і вже трохи згодом того ж вечора вона зажималася з іншим.

Волтон тихо, лиховісно присвиснув. Я подався вперед, упершись долонями в коліна. Кров ринула з кінцівок і грудей до голови, застугоніла у вухах.

ВОЛТОН: Це ж із ким?

КОЛБОРН: Та спершу ніхто не хотів зізнаватися, але дехто таки розповів, що з Олівером Марксом. Це теж четвертокурсник. Сам він стверджує, що пішов з нею нагору, але вони начебто просто розмовляли.

ВОЛТОН: Щось не дуже віриться.

Колборн гмикнув.

— Це ти ще не бачив цю дівицю. Тому навіть не уявляєш, наскільки не віриться.

Волтон стиха розсміявся.

— А що вона сама про це каже?

— Ну, взагалі-то їхні розповіді збігаються, — відповів Колборн. — Вона стверджує, що вони пішли до її кімнати, розмовляли, а потім Річард теж видерся нагору і спробував вибити двері. Вони його не пустили, і Річард урешті-решт кудись вшився, був геть не при собі. А далі починається якась каламуть.

— Що за каламуть?

Колборн повернувся до Волтона, насупився, наче власне спантеличення дратувало навіть його самого.

— Приблизно водночас — а о котрій саме це сталося, ніхто, схоже, до пуття повідомити не в змозі, — розходяться майже всі, крім четвертокурсників. Розлючений Річард забирається з-під дверей цієї своєї дівчини — можливо, вона там розважається з кимось із їхніх спільних друзів, а можливо, вони і справді просто розмовляють. Хапає пляшку «Гленфіддіка» і йде геть із будинку. Він уже напідпитку — а напідпитку він агресивний, щодо цього теж усі одностайні. Отже, Річард виходить на подвір’я, де його двоюрідна сестра розмовляє з таким собі Джеймсом Ферроу.

ВОЛТОН: Цей теж із четвертого курсу?

КОЛБОРН: Еге ж, Марксів сусід по кімнаті. Вони живуть на горищі.

ВОЛТОН: Так. І що далі?

— Рен — двоюрідна сестра — намагається заспокоїти Річарда, але він її «відпихує». Так висловився цей Ферроу. Коли я його спитав, що це означає, йому наче заціпило. От я й думаю собі, чи не почав Річард бешкетувати, якщо ніхто з них за ним не пішов. Хай там як, Ферроу залишається з цією Рен, а сам Річард зникає в лісі. — Колборнове обличчя спохмурніло, очі майже сховалися під навислими густими бровами. — І відтоді Річарда вже ніхто не бачив, аж доки наступного ранку Александр Васс — це останній із тутешніх четвертокурсників — не спускається на пірс перекурити й не знаходить його у воді. Отже, нам не відомо, ані де Річард був, ані що саме робив упродовж приблизно трьох годин.

Вони обоє помовчали, дивлячись у вузьке вікно. Там, зовні, день топився в безжально-білому сонячному сяйві, що ніяк не пом’якшувало шпаркої холоднечі.

— А патологоанатомка що каже? — спитав Волтон.

— Каже, що Річард отримав сильний удар по голові, але чим саме, вона не годна визначити. Спершу ми припустили, що саме цей удар був причиною смерті.

Волтон насупив чоло.

— А хіба ні?

— Ні.

Колборн важко зітхнув, його плечі трохи опустилися.

— Він був живий, коли впав у воду. Живий, але чи то непритомний, чи то надто очманілий, щоб перевернутися. Хай там що це було, воно зацідило йому просто в обличчя... травма серйозна, але не смертельна.

— А чого він тоді помер?

— Втопився, — відповів Колборн. — У якомусь сенсі. Захлинувся своєю кров’ю.

Я відвернувся від дверей і прихилився до стіни. У голові паморочилося, пульс ледве відчувався, і мені раптом спало на думку: а як воно? Як воно, коли бракне повітря, коли життя витікає у воду навколо тебе, а твоя кров, густа, наче нафтова пляма, розповзається, заливає все довкруж, доки не сягає очей... і тоді світ багряніє. Асфіксія. Відмова всіх систем організму. Темрява.

Із сусідньої кімнати пролунав різкий, виразний Колборнів голос:

— Не клеїться. Щось ми проґавили.

— Пляшку від віскі знайшли?

— Знайшли. У лісі, приблизно за чотириста метрів від пірса. Спочатку ми припустили, що саме пляшкою його й угатили, але вона ціла. Порожня, цілісінька, слідів крові немає, відбитки на ній лише Річардові. То що він, чорт забирай, робив із третьої ранку до шостої?

— Шоста — це час смерті?

— Точніше експертка визначити не змогла.

Вони якийсь час помовчали. Я у своєму сховку не наважувався навіть ворухнутися.

— Що думаєте? — зрештою спитав Волтон.

Колборн тихо, роздратовано мугикнув. Я поволі подався вперед, поки знову його не побачив; він хитав головою, прикусивши кінчик язика.

— Та дітлашня ця... — промимрив він нарешті. — Четвертий курс. Не йму я їм віри.

— Чому?

— Вони ж, трясця їхній мамі, актори, — озвався Колборн. — Брехати їм — що дихати. Хіба ж із ними можна знати щось напевне?

— Дідько...

Вони знову замовкли.

Потім Волтон запитав:

— То що робитимемо?

— Пильнуватимемо їх. Чекатимемо, поки хтось із них нарешті не розколеться... — він роззирнувся, обвівши поглядом порожню їдальню. — Їх у цьому кублі шестеро, сидять самотою. Довго чекати не доведеться.

Мостини підлоги рипнули — чоловіки рушили до кухні.

— Ставлю на цю його кузину, — сказав Волтон.

— Може, й так, — озвався Колборн. —