М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

— Куди зараз?

— Хочу піти туди, де знайшли пляшку, роздивлюся, може, второпаю, як Річард звідти потрапив на пірс.

— Гаразд, а потім?

— Не знаю. Залежить від того, чи знайдемо ми бодай щось...

Волтон ще щось відповів, але голос лунав уже зовсім здалеку, тож я не розчув, що саме. Рипнувши, двері причинилися за ним з глухим грюканням. Я сповз на підлогу, коліна раптом підітнулися, наче кістки в ногах просто розчинилися. У моїй уяві маяла величезна Річардова тінь, і якби я зараз міг говорити, то спитав би в нього:

— Та як же встигли в передсмертну мить // Ви тайни дна морського роздивитись?[85]

На що він — так мені уявлялося — відповів би:

— Здається, встиг, хоча не раз душа

Із тіла рвалась; та ревниві води

Її держали, не давали їй

В повітря чисте зринути і тисли

На груди трепетні, що силкувались —

Аж розривались — викинути дух мій.

— І не прокинулись ви з тої муки?[86] — запитав би я.

І він би нарешті облишив Шекспіра й просто відповів: — Ні.

СЦЕНА ДВАНАДЦЯТА

Перший день занять минув напрочуд спокійно. Рен досі не з’явилася, а Мередіт приїхала в понеділок так пізно, що її навіть ніхто з нас не бачив, а тому у вівторок їй дозволили відсипатися. Оскільки прийшли лише хлопці й Філіппа, викладачі просто розповіли, що на нас чекає в короткому семестрі між Днем подяки та Різдвом: «Ромео і Джульєтта», початок занять із фехтування та уривки монологів до проміжних іспитів.

Вечір заскочив нас чотирьох у бібліотеці Замку (в якій я напередодні старанно наводив лад). Ми конспектували свої монологи й розбирали їх. Столи були захаращені ручками, олівцями, маркерами, зошитами й келихами з-під вина. Високе полум’я в каміні освітлювало всю кімнату, але повністю розігнати холоднечу йому виявилося не до снаги.

Ми з Філіппою сиділи з ногами на канапі, обличчям одне до одного, обоє накрившись однією цупкою вовняною ковдрою. У мене ще годину тому почали злипатися очі, і я нарешті дозволив їм заплющитися. Мабуть, я заснув би, якби не постійний рух лівої ступні Філіппи, яка совалася біля моєї ноги, коли Філіппа писала.

Рядки нового монологу юрмилися в голові, безладні, хаотичні, ще не вишикувані як годиться, не закарбовані в пам’яті. Цього разу мені дали текст аж навдивовижу потужний: запальну промову Філіпа Байстрюка напередодні герцю з «Короля Джона».

Насмілюсь дати вам свою пораду:

Як громадяни ієрусалимські

Під час їх бунту, об’єднайтесь ви,

Забувши тимчасово ворожнечу,

І разом покарайте цих нахаб[87].

Я рвучко сів, коли раптом пролунав тоненький голос:

— Усім привіт! Вибачте за запізнення.

— Рен! — Джеймс підхопився з крісла.

Вона стояла у дверях, у неї були сонні й утомлені очі, на плечі висіла дорожня сумка.

— Ми вже вирішили, що ти не повернешся, — сказав Александр, лихим оком кинувши вглиб коридору, де була кімната Мередіт.

— Я що, аж так вас дістала? — поцікавилася Рен, поки Джеймс знімав у неї з плеча сумку і ставив на підлогу.

— Певно, що ні. Ти як? — Філіппа вже підвелася й підійшла, відкривши обійми.

Рен впливла в ці обійми й міцно обхопила її за талію.

— Уже краще.

Я слідом за Філіппою підвівся з канапи і, охоплений на мить якоюсь дурнуватою ніжністю, обійняв їх обох одразу.

— І нам теж уже краще.

Александр зневажливо фиркнув.

— Ні, ви це серйозно? — спитав він. — Обіймашки? Це в нас що, так тепер заведено?

— Стули писок, — промовила Рен, притискаючись щокою до плеча Філіппи. — Не треба все псувати.

— Як знаєте.

Наступної миті довгі мавпячі Александрові руки стиснули всіх нас гуртом, а тоді долучився ще й Джеймс. Ми втратили рівновагу, хитнулися, Рен, потрапивши в пастку, реготала в серці нашого живого вузла. Цей звук струсив нас усіх, сягнув наскрізь, від тіла до тіла, наче подих теплого повітря.

— Що тут відбувається?

Понад головами друзів я озирнувся до дверей.

— Мередіт.

Вона стояла у дверях, босоніж, без макіяжу, в легінсах і довгій футболці, яка, я був майже певен, колись належала Річардові. Волосся скуйовджене, погляд тьмяний і порожній. Востаннє я її бачив ще в аеропорту, і зараз мені трохи перехопило подих.

Наш живий вузол розчепився, кожен позадкував на крок, і Рен вигулькнула на волю. Суворе обличчя Мередіт полагіднішало.

— Рен.

— Я, — вона мляво всміхнулася.

Мередіт закліпала, на непевних ногах увійшла до кімнати і просто-таки врізалася в Рен. Вони обіймалися, реготали, небезпечно хиталися — ми з Філіппою заледве встигли підхопити цих двох, коли вони мало не перекинули кавовий столик.

Коли ми всі знову міцно стояли на своїх двох, відчуваючи, як печуть забиті лікті й відтоптані ноги, Мередіт нарешті відпустила Рен з обіймів і промовила:

— Ти саме вчасно. З приїздом в Рим, // Моя ти найдорожча![88]

ФІЛІППА: Певно, ледве на ногах тримаєшся. Коли ти вилетіла з Лондона?

РЕН: Учора вранці. Я з радістю послухала б, як минув День подяки у кожного з вас, але не хочу нікого образити, заснувши в процесі.

АЛЕКСАНДР: Не кажи дурниць. Лягай. Тобі спочинок необхідний[89].