М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

і коли ми прийшли до кампуса, нам повідомили, що ми можемо знову заселитися до Замку о четвертій годині дня. Александр і Філіппа влаштувалися за нашим постійним столиком у «ШексBEER», гріючи долоні об кухлі грогу з сидру, а Джеймс пив чай із Фредеріком. Мередіт, рейс якої затримали, сиділа в «Ла-Ґвардії». Від Рен не було ані чутки, ані звістки.

Я затягнув речі на третій поверх Холлу, бо декан Голіншед запросив мене на коротку розмову. Він запропонував вирішення моєї раптової фінансової проблеми: поєднати позику, невикористані кошти зі стипендії та підробіток-відпрацювання під час навчання.

Я слухав, і кивав, і безугаву йому дякував, а потім, коли він мене відпустив, знову закинув сумку на плече й рушив стежкою через ліс. Як пояснив Голіншед, одним із моїх обов’язків відтепер буде прибирання та дрібний ремонт у Замку. Я зовсім не вважав це принизливим. Те, що тепер не доведеться полишати Деллекер, викликало в мене такий захват, що, якби попросили, я б надраїв усі вбиральні в Холлі.

У Замку й досі був такий самий розгардіяш, як і напередодні нашого від’їзду. Я вирішив почати з кухні, захаращеної сміттям, що залишилося після тієї злощасної вечірки на честь прем’єри «Цезаря». Мене попередили, що все причандалля, потрібне для прибирання, зберігається під рукомийником — раніше мені якось не спадало на думку туди зазирати. Але спершу я розпалив камін у бібліотеці. У Замку було просто нестерпно холодно, наче зима якось просоталася крізь кам’яні стіни й оселилася тут за нашої відсутності.

Я видобув із кошика кілька газетних аркушів, зіжмакав їх, запхав під два свіжі поліна; старий попіл прибирати не став. Кілька хвилин порався з камінними сірниками, аж тоді нарешті спалахнуло благеньке, але стійке полум’я. Я заходився розтирати над ним руки, допоки не відчув їх знову.

Випроставшись, я почув, як унизу прочинилися двері, і завмер, вичікуючи. Це що, Александр примудрився прослизнути до Замку за три години до призначеного часу? Подумки вилаяв його останніми словами й навшпиньки спустився сходами, щоб перехопити Александра на кухні. Принагідно я намагався зметикувати, як пояснити власну присутність. (Обтяжувати його чи когось із наших моєю родинною драмою не хотілося. Їм і власних проблем вистачало.)

За дві сходинки до узніжжя сходів незнайомий голос змусив мене завмерти:

— ...А нагадайте-но мені, нащо ми тут?

— Тому що я хочу роздивитися все навкруги, перш ніж дітлашня повернеться.

— Як скажете, Джо.

Я опустився навпочіпки на нижню сходинку й зазирнув у дверний отвір. У їдальні спинами до мене стояли двоє. Вищого я впізнав — чи то пак, упізнав брунатну куртку-бомбер. Колборн. Нижчий був у синій стьобаній куртці й кошлатому жовтому шарфі — майже напевно ручної роботи. Неслухняна копиця вогнисто-рудого волосся створювала враження, що голова цього чоловіка палає. (Звали його, як я згодом дізнався, Нед Волтон.) Він погойдувався з носака на п’яту й роззирався.

— Що саме ми шукаємо, шефе?

— Не треба називати мене шефом, — озвався Колборн; судячи з того, як він при цьому зітхнув, таке зауваження йому доводилося робити вже не вперше. — Я не шеф. І нічого тут не чіпай.

Волтон пішов до вікна, на ходу стягуючи рукавички, підчепивши зубами за пучки пальців. Відтак запхав їх до кишені. Мені майнуло: цікаво, а пірс йому звідти видно?

ВОЛТОН: А в них до цього студенти гинули?

КОЛБОРН: Та якась танцівниця вкоротила собі віку, ще років десять тому. Дізналася, що не пройшла на четвертий курс, пішла до себе в кімнату й порізала вени.

ВОЛТОН: Господи!..

КОЛБОРН: Я її тут бачив. Гарненька. Така вся... наче паперова лялечка. Журналісти тоді ніби сказилися, звинувачували академію, що, мовляв, «доводить студентів до розпачу».

ВОЛТОН: То з цим хлопом та сама історія?

Колборн розвернувся на місці, узявся попід боки; обличчя в нього було зосереджене й задумливе.

— Ні. Він, наскільки я зрозумів, був тутешньою зіркою. Бачив у місті здоровезні червоні афіші? «Я — Цезар»?

— Так.

— То ж оце він.

— Стрьомний якийсь перець, — зауважив Волтон.

Колборн кивнув.

— Дітлашня про це ані пари з вуст, але в мене таке враження, що не всі його любили.

— Навіть так? — Волтон звів руду брову.

— Еге ж.

Волтон насупився, дивлячись на Колборна.

— То ось чому ми тут? — спитав він. — А я гадав, що справу вже офіційно визнали нещасним випадком...

— Отож... — обличчям Колборна промайнула тінь. — Визнали.

— Он як... — у Волтоновому голосі бриніло невисловлене запитання. Він притулився до підвіконня, схрестивши руки на грудях. — А посвятіть-но мене...

Колборн поволі ступив уперед, прикипівши очима до підлоги.

— Днів дев’ять тому, — почав він, — четвертокурсники та інші студенти театрального були на виставі в корпусі образотворчих мистецтв, — він махнув рукою в бік ДИМу, на північний схід.

Я сів на п’яти, ухопившись однією рукою за стіну, щоб утримати рівновагу. Дихав я носом, швидко й дрібно, холодне повітря краяло легені. А Колборн знай собі сунув уперед, обережно ставлячи одну ногу перед іншою, обходив кімнату широким колом.

— Вистава завершилася десь о пів на одинадцяту, — провадив він далі. — Після неї дітлашня повернулася сюди лісом навпростець. Тут уже гула вечірка. Музика, танці, наркота, бухло. Річард засів у бібліотеці з пляшкою скотчу.

— Якщо він тутешня зірка, то чого б це йому сидіти на самоті?

— А от саме цього мені, схоже, ніхто й не хоче розповідати. Він був не в гуморі, тут вони всі одностайні, але чому саме? Один із третьокурсників припустив, що в Річарда були проблеми з дівчиною.

— А що за дівчина?

— Мередіт Дарденн, теж із четвертого курсу.