М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

яскравістю сонячного променя, що впав навскіс просто в очі. Тепла сонна важкість Джеймса в ліжку біля мене сприймалася природно, з нею було зручно, сотте il faut[84]. Я лежав дуже тихо, сам не знаючи, на що чекаю, і врешті-решт поволі знову задрімав.

Цього разу спав я не так довго й недостатньо глибоко, щоб мені щось наснилося. Здавалося, минуло лише кілька секунд — а я вже прокинувся з непевним відчуттям, що десь поряд звучать стишені голоси. Шепіт потроху набрав сили, а тоді сягнув найвищої точки, вибухнувши квапливо придушеним сміхом. Я підвівся на ліктях. Джеймс ледь поворухнувся поруч, але ще не прокинувся до пуття. Я шалено закліпав і, коли очі призвичаїлися до яскравого ранкового світла, люто витріщився на сестер. Вони, обидві в піжамах, тупцяли у дверях. Лія прикусила нижню губу й далі тихенько хихотіла. Керолайн прихилилася до одвірка й тепер шкірилася, роздивляючись мене. З-під мішкуватого світшота з логотипом університету Огайо стирчали кістляві ноги — геть-чисто сірники.

— Ану вимітайтеся звідси обидві, — наказав я.

Лія засміялася вже вголос. Джеймс розплющив очі, примружився, вдивляючись у мене, а відтак, простеживши за напрямком мого погляду, озирнувся до дверей.

— Раночку, чи що, — промовив він.

КЕРОЛАЙН: Познайомиш нас зі своїм хлопцем, Олівере?

Я: Пішла ти до біса, Керолайн.

ДЖЕЙМС: Я Джеймс. Радий знайомству з вами обома.

Лія вважала це просто неймовірно кумедним.

КЕРОЛАЙН: Коли влаштуєш камінг-яут перед мамою з татом?

Я: Серйозно, геть із моєї кімнати!

КЕРОЛАЙН (Джеймсові): Що ти взагалі в ньому знайшов?

ДЖЕЙМС: Знущаєшся? Олівер закрутив з найссксуальиі-шою дівчиною нашого курсу!

КЕРОЛАЙН: З тією рудою?

ДЖЕЙМС: Еге ж.

Пауза.

КЕРОЛАЙН: Брешеш!

ЛІЯ: Та ну! А я думала, що вона Річардова подружка!

КЕРОЛАЙН: Так, до речі, а куди подівся Річард?

Я: Нікуди він не подівся. Геть звідси, кажу!

Я відкинув ковдру, вислизнув із ліжка і виштовхав їх обох у коридор. Лія витріщалася на мене, наче вперше бачила.

— Олівере, — поганим театральним шепотом почала вона, — Олівере, а ви з Мередіт що, і справді...

— Заткнися. Я не збираюся це обговорювати.

Я підштовхнув її до сходів, і вона неохоче рушила донизу. Керолайн, утім, затрималася, щоби сповістити:

— Мама хоче знати, чи тебе й твого хлопця чекати на сніданок.

— Може, поїси за нас обох?

її усмішка згасла, перетворившись на гримасу. Я відразу пожалкував про сказане, але вибачатися не став. Вона пробурмотіла щось схоже на «гівнюк» і мовчки пішла. Я повернувся до кімнати. Джеймс уже встав і зараз порпався в сумці.

— Отже, це твої сестри... — промовив він.

Якщо йому й було ніяково, виду він не подав.

— Вибач.

— Та нічого, — озвався Джеймс. — А в мене ані братів, ані сестер.

— Не варто марнувати час, шкодуючи про це... — я глипнув на двері, вперше збагнувши, наскільки небезпечним може бути його перебування в домі. Мені було начхати, що подумають про Джеймса рідні, але не начхати, що подумає про них він. Сестри — то ж ще квіточки порівняно з батьком...

— Снідатимеш?

— Не відмовлюся. Хочу познайомитися з усією твоєю родиною.

— Я знімаю із себе відповідальність за те, що вони тобі верзтимуть.

— Ти не прийдеш?

— Прийду, дай мені хвилинку, — сказав я. — Знайдеш сам дорогу?

Він просунув голову в горловину чистого блакитного светра.

— Та мабуть, що знайду...

Коли він пішов, я швидко натягнув свіжу футболку й учорашні штани. Витягнув із «Театру заздрощів» закладку, запхав її до кишені. Вийшовши на сходовий майданчик, прислухався до голосів, що лунали знизу. Схоже, Лія закидала Джеймса запитаннями про Каліфорнію. Матері майже не давали нагоди вставити ані слова, але коли їй таки вдавалося, голос її звучав водночас чемно, спантеличено і ледь підозріливо. З полегшенням зрозумівши, що батько, схоже, вже пішов, я прокрався коридором до його кабінету, прослизнув усередину й зачинив двері. Це була невеличка потворна кімната зі здоровенним монітором, що гудів на столі, наче якесь доісторичне чудовисько, занурене у сплячку. Я зняв слухавку телефона, затиснув її між вухом і плечем та витяг із кишені закладку. Після катастрофи за святковим обідом на честь Дня подяки я зважував можливість у вихідні вшитися на Мангеттен. То була чиста авантюра, але перспектива зустрічі з Мередіт у порожньому пентгаусі — байдуже, що саме там відбувалося б, — здавалася набагато привабливішою, ніж зачинитися ще на три дні у своїй колишній спальні, переховуючись від батьків і Керолайн. Але потім на порозі, геть-чисто Божий посланець, з’явився Джеймс...

Голосний сигнал виклику краяв вухо. Я надто міцно стискав слухавку, в глибині душі сподіваючись, що Мередіт не відповість.

— Алло?

Можливо, через відстань, а чи то зв’язок був поганий, але голос її здавався тремким, якимось розгубленим, наче вона __

оце щойно прокинулася. Від самого цього низького «алло?» у животі ніби спалахнули жарини. Я глянув на двері, щоб переконатися, що вони зачинені.

— Мередіт, привіт. Це... Олівер, — сказав я. — Слухай, тут учора вночі до мене Джеймс нагрянув... Я гадки не мав, що він приїде, але зараз не можу ж отак просто його тут кинути... Мабуть, із Нью-Йорком не вигорить...

Коротка, якась порожня пауза. А тоді Мередіт промовила:

— Так, гаразд.

СЦЕНА ОДИНАДЦЯТА

Перший день грудня видався сонячним, бадьорим і морозяним. За розкладом заняття мали розпочатися завтра,