М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

вимкнувся, залишилося тільки одне безглузде запитання: чи він колись раніше так на мене дивився?..

— Де саме? — спитав він.

— Що?.. А, так... Може, ляжеш тут, а я тоді переберуся на канапу внизу.

— Я не збираюся зганяти тебе з власного ліжка.

— Ти більше потребуєш сну, ніж я.

— Та ну, можна ж просто... Хіба ми тут у тебе вдвох не помістимося?

Мої синапси знову вимкнулися. Джеймсове обличчя було почасти спантеличеним, почасти вичікувальним і таким хлоп’ячим, що тієї миті він уперше за кілька тижнів був схожий на себе самого. Він переступив з ноги на ногу, кинув погляд у вікно, і до мене нарешті дійшло, що він чекає на відповідь.

— Чому б і ні... — видушив я.

Його губи ніяково смикнулися натяком на усмішку.

— Не така ми вже й дивна парочка, еге ж?

— Еге ж.

Я дивився, як він, нахилившись, розшнуровує черевики, потім і сам зняв шкарпетки та стягнув штани. Глипнув на годинник на тумбочці біля ліжка. Третя ночі. Я спохмурнів, вираховуючи, скільки ж часу він провів у автобусі. П’ять годин? Шість?

— Тобі як більше до вподоби? — спитав Джеймс.

— Що?

— З якого боку ліжка?

— А, ти про це... Не має значення.

— Гаразд.

Він склав джинси й повісив їх на спинку стільця біля письмового столу, потім зняв светра. Його зап’ястки й передпліччя досі були поцятковані бляклими тінями синців.

Я нерішуче опустився на ближчий край ліжка й заскочив себе на тому, що раптом згадав літо, яке ми провели в Каліфорнії, — як ми по черзі сідали за кермо старого BMW, яке колись належало Джеймсовому батькові, як дісталися узбережжям до якогось сірого, оповитого серпанком туману пляжу, налигалися там білого вина, накупалися голяка й заснули на піску.

— Пам’ятаєш ту ніч у Дель-Норте... — почав я, — ...коли ми вирубилися на пляжі?

— Л потім прокинулися вранці й виявили, що наш одяг зник?

Він підхопив нитку розмови так швидко, що я зрозумів: він, мабуть, і сам про це думав. Я ледве не розсміявся й озирнувся до нього. Джеймс саме відкинув ковдру, і очі в нього блищали яскравіше, ніж доти.

— Я й досі сушу собі мізки, що тоді сталося, — сказав я. — Як гадаєш, чи могло наше шмаття просто віднести геть припливом?

— Радше вже знайшовся хтось із почуттям гумору і вмінням пересуватися абсолютно нечутно. І цьому комусь припала до серця думка змусити нас простувати до автівки голяка.

— Дивно, що нас тоді не заарештували.

— У Каліфорнії? Та ну, там це дрібничка.

Раптом ота стара історія — вода, сірий досвіток, Джеймсові слова «там це дрібничка» — здалася мені аж надто знайомою, розбурхуючи нещодавні спогади. Він відвів очі, і я зрозумів, що обоє знову думаємо про одне. Ми залізли в ліжко, поперекладали подушки і вдали, ніби нам зручно, —усе це в збентеженій тиші. Я лежав горілиць, і мене проймав розпач від того, що десять-п’ятнадцять сантиметрів між нами раптово наче перетворилися на сотні кілометрів. Той жалюгідний страх, що охопив мене під час заупокійної відправи, справджувався: навіть смерть не завадить Річардові нас мордувати.

— Можна я вимкну світло? — спитав Джеймс.

— Так, звісно, — озвався я, тішачись, що ми нарешті думаємо про різне.

Він вимкнув лампу, і зі стелі на нас ринула темрява. А разом із нею прийшла тиха, дурнувата паніка — я більше не бачив Джеймса. Я насилу стримав бажання негайно почати

обмацувати ліжко, доки не знайду його руку. А тоді заговорив, просто щоб почути відповідь.

— Знаєш, про що я згадую увесь час? Ну, коли думаю про Річарда?

Відповів він після довгої паузи, наче йому не хотілося цього знати:

— Про що?

— Про горобця з «Гамлета».

Я відчув, як він ворухнувся.

— Так, ти вже казав. Що буде, те й буде[83].

— Ніколи не розумів цей монолог, — сказав я. — Тобто ні, маю на увазі, що я його розумію, але він якийсь безглуздий... Так довго намагатися звести рахунки й відновити бодай якусь справедливість... І от маєш, Гамлет раптом виявляється фаталістом.

Матрац під Джеймсом знову ледь гойднувся. Мабуть, він повернувся до мене, але в кімнаті було занадто темно.

— Мені здається, ти його чудово розумієш. Для Гамлета тепер геть усе безглузде. Увесь його світ розвалюється на шматки, і коли він усвідомлює, що не може цього зупинити, не може все якось виправити, не може нічого змінити... йому лишається одне.

Мої очі звикали до темряви так повільно, що це починало дратувати.

— І що ж саме?

Джеймсова тінь знизала плечима в потемку.

— Зняти із себе відповідальність. Просто звинуватити в усьому долю.

СЦЕНА ДЕСЯТА

Наступного ранку я повертався до тями поступово, погойдуючись на поверхні сну, якийсь час навіть не розплющуючи очей. Щось лоскотало мені плече, і я раптом згадав: Джеймс. На відміну від кількох ночей, які я провів, лежачи поряд із Мередіту Голсворт-Гаусі, зараз я миттєво, неймовірно гостро усвідомив його присутність.

Я розплющив одне око, не впевнений, варто відсунутися чи ні. Джеймса будити не хотілося. Вночі він перекотився до мене, і зараз його голова пригорнулася до мого плеча, а дихання лоскотало мені руку.

Несподівана, химерна думка про те, що я не хочу відсуватися, сяйнула мені з дивовижною