Джонатан Страуд - Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд

Перед очима в Натаніеля постала пані Андервуд, що хазяйнувала на кухні. Очі його наповнилися слізьми:

— Будь ласка...

— Ти надто слабкий, хлопчику. Як і твій наставник.

Лавлейс ляснув у долоні. Світло в кабінеті згасло. Підлога здригнулася. Натаніель відчув, як у дальшому кутку щось з’явилося, але зі страху закляк на місці. Він не смів навіть поглянути в той бік. Андервуд, що стояв біля нього, пробурмотів захисне закляття. Його оточила мерехтлива зелена сітка. Безпорадний Натаніель залишився за її межами.

— Наставнику!..

Тієї самої миті — ніби в копальні обвалився штрек, — кімнатою прокотився моторошний голос:

— ЧОГО ТИ ХОЧЕШ?

Лавлейс відповів:

—Убий їх обох. І все живе, що знайдеш у домі. А потім спали цей дім дощенту, з усім його вмістом.

Андервуд відчайдушно скрикнув:

— Беріть хлопця! Не чіпайте мене!

Він люто штовхнув Натаніеля. Хлопчина полетів уперед, перечепився і впав. Сльози заливали йому очі. Він спробував підвестись, не відчуваючи нічого, крім власного безсилля. Десь поряд щось гучно затріщало. Натаніель уже ладен був закричати, аж тут чиїсь пазурі зімкнулись на його шиї.

30

Я зробив ставку на Андервудів письмовий стіл. Він був старомодний, міцно збитий, і Джабор, на щастя, матеріалізувався по інший його бік. Джинові знадобилося три секунди, щоб проломитися крізь стіл, і це довзолило мені виграти трохи часу. Досі я ховався на стелі, в щілині за колом світла від лампи. Тепер я полетів униз, дорогою перетворившись на химеру, як робив уже не раз. Я впав просто на свого хазяїна, безцеремонно схопив його за шию і, оскільки підхід до вікна блокував Джабор, кинувся до дверей.

Моє втручання залишилось майже непоміченим: чарівники були заклопотані іншим. Андервуд, закутаний своєю захисною сіткою, жбурнув у Лавлейса яскраво—блакитну блискавку. Блискавка вдарила молодика просто в груди і зникла. Амулет Самарканда поглинув усю її силу.

Я з хлопчиськом на руках пропхався крізь двері й помчав сходами вгору. Ще не добіг до горища, коли ззаду гримнув страшенний вибух. Нас аж припечатало до стіни. Сила вибуху приголомшила мене. Поки я отямився, пролунало ще кілька потужних вибухів. Джабор, мабуть, перестарався: підлога кабінету провалилася просто під ним[81].

Мені не знадобилося багато часу, щоб довести до ладу свою сутність і підхопитися. Tа за ці кілька секунд — хочете вірте, хочете ні — цей недолугий хлопчисько встиг утекти. Краєм ока я помітив, як він помчав сходами вниз.

Я труснув головою, не вірячи власним очам. Я ж попереджував. щоб він не встрявав у халепу! І що ж? Він сам потрапив до Лавлейсових лабет, ризикуючи й своїм, і моїм життям. А тепер він біжить назустріч Джаборові. Тікати щодуху, рятуючи власне мізерне життя, — це мені зрозуміло, але тікати треба в належному напрямку. Змахнувши крилами, я сердито полинув навздогін.

Друге золоте правило втечі каже: не видавай зайвих звуків. Коли хлопчисько дістався до першого поверху, він злісно порушив його. Я почув, як він репетує так, що аж відлуння котиться коридором:

— Пані Андервуд! Пані Андервуд! Де ви?!

Його крики перекривали навіть гуркіт вибухів, від яких здригався цілий будинок.

Я безпорадно подивився на хлопця й подолав останні сходини. У передпокої вже курився дим. У коридорі видніли червоні язики полум’я. Хлопчисько випереджував мене — я побачив, як він шкутильгає прямісінько до цього полум’я.

— Пані Андервуд!

Серед диму щось заворушилося. Якась постать скорчилася в кутку за вогняною стіною. Хлопчисько теж її помітив і подався туди. Я наставив кігті й піддав ходу.

— Пані Андервуд! Ви...

Постать підвелася. В неї була шакаляча голова.

Хлопчисько вже роззявив рота, щоб закричати, аж тут я наздогнав його і вхопив упоперек тулуба. Він закашлявся.

— Це я, бовдуре! — я хутко потяг його назад до сходів. — Він збирається тебе вбити. Тобі так кортить померти разом з наставником?

Хлопчисько зблід. Мої слова його спантеличили. Здається, він досі ще не розумів, що тут діється, — хоч це все коїлося просто в нього перед очима. Я був тільки радий усе йому розтлумачити. Нехай побачить, яких він наламав дров.

З-за вогняної стіни з’явився Джабор. Шкіра його блищала, ніби натерта олією, і поки він ступав передпокоєм, на ній вигравали блискітки полум’я.

Ми рушили сходами вгору. Мені довелося неабияк напружитись під вагою свого хазяїна: хлопчисько, здається, не міг ступити й кроку.

— Нагору!— гаркнув я. — Цей будинок однієї висоти з сусідніми. Спробуймо втекти дахами.

— Мій наставник... — пробурмотів він.

— Мертвий, — обірвав я. — Його ковтнули живцем.

Я намагався відповідати якнайкоротше.

— А пані Андервуд...

— Там само, де й чоловік. Ти вже нічим не допоможеш їй.

І тоді — хочете вірте, хочете ні — цей дурник заходився гамселити мене своїми дитячими кулачками.

— Ні! — скрикнув він. — Це я винен! Я мушу знайти її!..

Він крутився, наче вугор, і вивертався з моїх рук. Ще одна мить — і він перевалиться через перила, прямісінько Джаборові в лабети! Я добірно вилаявся[82], вхопив хлопця за вухо й потяг за собою:

— Ану, не борсайся! Мало тобі на сьогодні дурниць?

— Пані Андервуд...

— Не хотіла б, щоб ти теж помер! — наважився я сказати[83]. — Так, ти винен, але... не картай себе. Живі повинні жити... гм—м... ну, й таке інше.

Це було все, на що я спромігся[84].

Не знаю, чи подіяли на нього ці мудрі слова, проте хлопчисько заспокоївся. Я знову вхопив його за шию й поволік за собою. Сам я наполовину біг, наполовину летів — так швидко, як дозволяв мені додатковий тягар. Діставшись до третього поверху, ми рушили далі — на горище. А сходи внизу вже тріщали