Джонатан Страуд - Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд

Тим часом мій хазяїн уже оговтався й міг пересуватися майже самостійно. Таким чином ми — ніби учасники якихось перегонів триногих істот, що останніми, під поблажливі оплески, досягають фінішу, — добігли до мансарди живими. Це, правду кажучи, вже було певним досягненням.

— До вікна! — наказав я. — Нам треба вибратись на дах!

Я штовхнув Натаніеля в потрібному напрямі й відчинив вікно. До кімнати увірвалося холодне повітря. Вилетівши з горища, я вмостився на даху та простяг хлопцеві руку:

— Вилазь мерщій!

Та клятий хлопчисько, на превеликий мій подив, забарився. Він поплентався в куток кімнати, нахилився і щось підібрав. То було його магічне дзеркало. Ти диви! Його наздоганяє смерть із шакалячою головою, а він марнує час на дрібниці! Лише після цього він поволі підійшов до вікна. Обличчя його досі було збайдужіле, ніби застигле.

Джабор має одну чудову рису — він неповороткий. На те, щоб подолати викрутаси сходів, йому знадобилося кілька хвилин. Якби на його місці був Фекварл, він би випередив нас і зачинив, а може, навіть і замурував вікно. Та мій хазяїн досі ледве плентався, мов сновида, і на той момент, коли на сходах нарешті з’явився Джабор — від нього на всі боки летіли іскри, підпалюючи все довкола, — хлопець тільки-но встиг підійти до мене на відстань витягнутої руки. Джабор помітив його й ступив уперед.

І вдарився довбешкою об низький одвірок.

Це подарувало мені таку потрібну мить. Я майнув у вікно сторч головою — вчепившись, наче мавпа, ногами за дах, — схопив хлопчину за руку й шарпонувся назад. Ми впали на черепицю, і тут-таки з вікна вибухнув згусток полум’я. Будинок здригнувся.

Якби не я, хлопчисько так і пролежав би цілу ніч на даху. Він отетерів. Мабуть, його вперше всерйоз намагалися вбити. Я ж, навпаки, мав умовні рефлекси, породжені тривалою практикою. За секунду я знову підскочив, підхопив свого хазяїна й помчав дахом, міцно чіпляючись кігтями за черепицю.

Діставшись до найближчого димаря, я закинув хлопчину за нього і озирнувся. Полум’я робило свою справу: черепиця відскакувала від своїх місць, і крізь щілини визирали язички вогню. Десь нижче було чути, як ламаються сволоки.

У вікні щось промайнуло. Я сховався за виступом даху і швидко перемінив вигляд: величезний чорний птах залопотів крилами. Джабор озирнувся. Я пурхнув за димар і обережно роздивився на всі боки.

Інших Лавлейсових рабів — джинів чи куль—шпигунів — довкола помітно не було. Мабуть, тепер, коли Амулет повернувся до Лавлейса, чарівник вирішив, що достатньо буде й самого Джабора.

Усі будинки на вулиці мали однакову висоту, й тому перед нами відкривалася чудова дорога до втечі. Ліворуч дахи тяглися темним прискалком над ліхтарями, що заливали вулицю світлом. Праворуч під ними розкинулися густі садки, повні розложистих кущів та дерев. Одне з найвищих дерев росло майже впритул до будинку. Це дещо обіцяло.

Але хлопчисько досі був кволий. Даремно було сподіватися, що під час утечі він пожвавішає. Ми й п’яти метрів не подолали, коли Джабор дістав нас Вибухом.

Я наважився визирнути з укриття. Джабор наближався, схиливши голову й нюхаючи наші сліди. Зараз він знайде нашу схованку й перетворить цей димар на хмаринку пари. Час скористатись якимось надійнішим планом.

Не маючи жодного такого плану, я заходився імпровізувати.

Залишивши хлопця лежати, я в подобі химери знявся над димарем. Джабор побачив мене. Коли він вистрілив, я згорнув на мить крила і рвучко знизився. Закляття пролетіло над моєю головою, спустилося вниз на вулицю і там вибухнуло, не завдавши ніякої шкоди[85]. Я знову змахнув крилами й підлетів вище. Під Джаборовими ногами танцювало полум’я: то горіли сволоки, що підтримували дах. Черепиця тріскалася.

Я примирливо підняв лапу.

— Може, домовимось? Може, твій хазяїн хоче дістати хлопця живим?

Джабор ніколи не любив балачок: ще один його Вибух мало не скінчив нашу бесіду назавжди. На щастя, він промахнувся. Я закружляв довкола Джабора, силкуючись утримувати його на одному місці. Щоразу, коли він жбурляв у мене Вибухом, ця частина даху хиталася раз по раз дужче. Мені вже бракувало сили, й було дедалі важче ухилятися. Врешті один такий Вибух обпік мені крило, і я впав на черепицю.

Джабор рушив до мене.

Я підняв руку й вистрілив у відповідь. Постріл був слабкий і пройшов надто низько, щоб зачепити Джабора. Він влучив у черепицю, прямісінько джинові під ноги. Джабор навіть не потурбувався відступити. Натомість він переможно зареготав...

... і його регіт обірвався, коли завалилась велика частина даху. Головний сволок, що проходив уздовж усієї будівлі, переломився. Крокви попадали; бруски, черепиця й тиньк посипалися вниз, у вогняне пекло, на яке перетворився будинок, і потягли за собою Джабора. Падати йому, вочевидь, довелося довго — крізь чотири охоплені вогнем поверхи аж у підвал. Більша частина будинку обвалилася згори.

У проломі заревіло полум’я. Мені — я саме вхопився за край димаря й перекинув своє тіло через нього — цей рев здавався гучними оплесками.

Хлопчина скорчився за димарем. Невидющими очима він дивився в темряву.

— Я виграв кілька хвилин, — повідомив я, — та часу все одно обмаль. Ну ж бо, ворушися!

Чи подіяв на нього мій дружній тон, чи щось інше — цього вже не знаю, але хлопчисько відразу підхопився. А потім зашкутильгав дахом зі швидкістю розбудженого мерця. Йому знадобився б, напевно, тиждень, щоб дістатися до дерев. Його спіймав би навіть стариган, сліпий на обидва ока, не те що розлючений джин. Я озирнувся. Гонитви поки що видно не було, лише полум’я стугоніло в проломі. Не марнуючи ані миті, я зібрав увесь залишок сил і підхопив хлопця на плече, а тоді щодуху помчав дахом.

Десь через чотири будинки ми дісталися до дерева — високої ялини. До найближчих її гілок було менше ніж п’ять метрів — цілком можна доскочити. Та спершу я мусив перепочити. Скинувши хлопця на черепицю, я знов озирнувся. Нікого й нічого. Джаборові, мабуть, вистачає власного клопоту. Я уявив, як він силкується вибратися з розжареного льоху, заваленого тоннами охоплених вогнем руїн...

Аж тут у полум’ї