Джонатан Страуд - Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд

Зате наставник повірив йому відразу, і тут-таки вихлюпнув свій гнів.

— Це остання крапля, Мендрейку! — крикнув він. — Я віддам тебе під суд! Навіть якщо тебе не ув’язнять, я вижену тебе геть! На вулицю! Ніхто не візьме тебе на роботу! Ти перетворишся на жебрака, на простолюдина!

— Так, сер.

Натаніель зараз погоджувався на будь-що, аби тільки Лавлейс пішов собі.

— Я можу лише попросити у вас пробачення, Лавлейсе, — Андервуд трохи опанував себе й гордовито випнув груди. — Ми обидва постраждали. Мене він зрадив, а у вас украв цей могутній скарб, цей амулет...

Він поглянув на невеличкий овальний медальйон, який звисав з Лавлейсового кулака, і в несподіваному фатальному усвідомленні зрозумів, що це за річ. І коротко, гарячково вдихнув крізь зуби повітря. Звук вийшов тихий, але Натаніель виразно розчув його. Лавлейс не поворухнувся.

Андервудове обличчя зблідло. Він хутко позирнув на Лавлейса, щоб переконатись, чи помітив той що-небудь. Натаніель мимоволі зробив те саме. У його скронях пульсувала кров, та хлопець усе одно почув, як Андервуд намагається говорити далі:

— І ми... ми обидва повинні тепер простежити, щоб його було належно покарано. Так, покарано. Він шкодуватиме за тим днем, коли все це замислив...

Молодий чарівник підняв руку. Андервуд умить замовк.

— Гаразд, Джоне Мендрейку, — мовив Саймон Лавлейс. — Тобі майже вдалося вразити мене. Так, я справді постраждав. Останні кілька днів були вельми клопіткі для мене. Проте, як бачиш, я повернув собі все, що хотів, і все тепер буде гаразд. Не треба просити вибачення. Для твого віку виклик такого джина, як Бартімеус, — неабияке досягнення. А те, що ти зумів кілька днів тримати його в покорі, — ще дивовижніше. Ти змусив мене хвилюватися — це мало кому вдається, й пошив Андервуда в дурні — це вдалося б кожному. Усе чудово. Тільки наприкінці ти схибив. Що це з тобою сталося, що ти вирішив в усьому зізнатися? Я міг тихенько розібратися з Андервудом і не чіпати тебе, — Лавлейсів голос лунав спокійно та розважливо.

Андервуд спробував щось сказати, та Лавлейс обірвав його:

— Зачекайте, друже. Я хочу послухати, що скаже хлопець.

— Просто він не був винен, — холодно промовив Натаніель. — Він нічого не знав. Ворожнеча була між вами та мною, навіть якщо ви про це не підозрювали. А він тут ні до чого. Ось чому я втрутився.

Хлопчина знітився, і йому здалося, що всі його зусилля були марні. Лавлейс зареготав:

— Що це, така собі дитяча щирість? Подібного, власне, я й сподівався. Вчинок нівроку шляхетний, авжеж. Героїчний, хоч і дурний. Звідки ти понабирався такого? Напевно, не від Андервуда.

— Я вас обікрав, бо ви скривдили мене, — провадив Натаніель. — Я сам хотів помститись вам. От і все. Покарайте мене, якщо хочете. Мені байдуже.

З-під понурої покори в Натаніелевій душі визирнув паросток надії. Може, Лавлейс усе—таки не зрозуміє, що вони знають про Амулет? Призначить якесь покарання й піде собі.

Андервуд, вочевидь, плекав ту саму надію. Він нетерпляче вхопив Лавлейса за руку:

— Саймоне, ви ж самі бачите, що я тут ні в чому не винен! Це все отой хитрий, підступний хлопчисько. Робіть з ним, що хочете. Карайте за злочин, як вважаєте за потрібне. Я надаю вам тут цілковиту волю.

Лавлейс спокійно визволив руку.

— Дякую, Андервуде. Я визначу йому міру покарання якнайшвидше.

— Чудово!

— Відразу після того, як упораюся з вами...

— Що?

Андервуд на секунду остовпів, а тоді розвернувся й, незвично швидко для людини його віку, кинувся до прочинених дверей. Тієї самої миті, коли він мчав повз Натаніеля, несподіваний порив вітру зачинив двері. Андервуд ухопився за ручку й почав щосили смикати її. Двері не піддавалися. Загарчавши зі страху, старий обернувся. Тепер вони з Натаніелем дивилися на Саймона Лавлейса, а той зирив на них, стоячи в дальшому кутку кімнати. Натаніелеві ноги підгиналися. Він шалено озирався на всі боки, шукаючи Бартімеуса, але павука ніде не було видно.

Лавлейс витонченим порухом надяг ланцюжок з Амулетом Самарканда собі на шию.

— Я не дурень, Джоне, — сказав він. — Цілком можливо, що тобі справді невідомо, що це за річ. Та мені, щиро кажучи, не дуже в це віриться. А бідоласі Артурові це відомо достеменно.

Почувши це, Андервуд простяг руку й схопив Натаніеля за комір. Голос його зривався зі страху:

—Так, але я нікому нічого не скажу! Будьте певні, Лавлейсе! Зберігайте Амулет у себе хоч довіку — я не скажу ні слова! А з цим малим бовдуром слід покінчити, доки він нічого не розбалакав. Убийте його на місці, і справу буде скінчено!

Він боляче стиснув Натаніелеві шию і штовхнув його вперед. Хлопчина скрикнув з болю. Лавлейс самовдоволено посміхнувся:

— Яка відданість наставника своєму учневі! Як зворушливо! Бачиш, Джоне, ми з Андервудом дали тобі останній урок магічного мистецтва. Можливо, завдяки нам ти зрозумієш, як помилився, коли прийшов до мене зі своїм щирим зізнанням. Ти вірив у честь чарівника, який мусить відповідати за свої вчинки. Це все — лише пропаганда. Такого не буває — ні честі, ні шляхетності, ні справедливості. Кожен чарівник піклується тільки про себе й не гребує жодною змогою заради власної вигоди. Поки він слабкий, він уникає небезпеки. Саме тому нездари із шкіри пнуться, щоб відшукати собі місце в системі. Артур знає про це все — авжеж, Андервуде? Та коли чарівник могутній, він завдає удару. Як, гадаєш, Руперт Деверо прийшов до влади? Його наставник двадцять років тому вбив попереднього прем’єр-міністра під час державного перевороту, а Деверо успадкував його титул. Це істина. Це життя! Коли я наступного тижня скористаюсь цим Амулетом, я продовжуватиму велику традицію, започатковану ще Ґледстоном! — блиснули окуляри, і Лавлейсова рука почала підніматися. — До речі, хочу тебе трохи втішити: ще до того, як ти зайшов, я вирішив, що вб’ю всіх у цьому домі. Я не можу дозволити собі ані найменшого ризику. Отож твоя дурість, що змусила тебе прийти