Джонатан Страуд - Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд

Отож найкраще буде просто відійти вбік, як і радив джин. І в разі потреби приготуватись тікати...

Натаніель знесилено затулив очі долонями.

Він не міг тікати. Не міг ховатися. Це порада демона — зрадливого й підступного. Чесний чарівник не тікає й не ховається. Якщо він покине свого наставника наодинці з Лавлейсом, як йому самому далі жити? Якщо його наставник постраждає, пані Андервуд теж страждатиме, а цього Натаніель дозволити не міг. Ні, втечею тут не зарадиш. Тепер, коли настала критична мить, хлопець — на свій жах та подив — раптом зрозумів, як йому діяти. Він має втрутитись, і хай там що.

Від самої думки про те, що йому зараз треба зробити, Натаніелеві стало зле. І все-таки він змусив себе зрушити з місця й, хитаючись поплентався вперед. Крок через поріг, крок до сходів, по кроку на кожну сходинку..

За кожним кроком здоровий глузд аж благав Натаніеля обернутись і кинутись навтьоки. Та хлопець не піддавався. Його втеча згубить пані Андервуд. Він повинен піти й сказати правду, хоч би до чого це призвело.

Двері кабінету було відчинено, вогняне закляття — розряджено. Зсередини линуло жовте світло.

Натаніель закляк на порозі, його розум ніби щось вимкнуло. Хлопчина не усвідомлював, що саме він робить.

Він штовхнув двері й ступив усередину — саме тієї миті, коли Амулет було знайдено.

Лавлейс з Андервудом стояли біля шафи, спинами до Натаніеля. Дверцята шафи було відчинено. Просто перед хлопцем Лавлейс нетерпляче подався вперед, наче кіт на полюванні, щось ухопив у шафі й переможно скрикнув. А потім поволі обернувся і тицьнув свою здобич під ніс мертвотно—блідому Андервуду.

У Натаніеля поникли плечі.

Яким маленьким і мізерним здавався Амулет Самарканда на тоненькому золотому ланцюжку, що його стискав у руці Лавлейс! Амулет гойдався в повітрі й виблискував.

Лавлейс посміхнувся:

— Так, так. Ну, й що це в нас таке?

Спантеличений Андервуд затрусив головою, не вірячи власним очам. За ці кілька секунд він немовби постарів.

— Ні, — прошепотів він. — Це чиїсь хитрощі... Ви кепкуєте з мене...

Лавлейс навіть не поглянув на нього. Він дивився тільки на свою здобич.

— Не можу уявити, про що ви думали, коли зважились на таке, — промовив він. — Самого виклику Бартімеуса вистачило б, щоб висотати з вас усі сили.

— Я ж казав, — прошепотів Андервуд у відповідь, — я нічого не знаю ні про цього Бартімеуса, ні про цю річ, ні про те, як вона сюди потрапила.

Аж тут Натаніель почув ще один голос, тонкий і кволий, — свій власний.

— Він каже правду, — мовив хлопчина. — Це я взяв Амулет. Вам потрібен я.

Тиша, що запанувала після цих слів, тривала майже п’ять секунд. Обидва чарівники рвучко обернулись і вражено вирячились на хлопця, роззявивши роти. Брови пана Андервуда поповзли вгору, потім — униз, тоді — знову вгору, віддзеркалюючи крайнє приголомшення. На Лавлейсовому обличчі застигло нерозуміння.

Натаніель скористався цією нагодою і підійшов ближче.

— Це я, — повторив він. Тепер, коли все було зроблено, голос його лунав упевненіше.—Він нічого про це не знає. Облиште його.

Андервуд кліпнув і хитнув головою. Здавалося, що він не вірить ні власним очам, ні вухам. Лавлейс стояв непорушно, не зводячи з хлопця очей. Амулет Самарканда погойдувався в його нерухомих пальцях.

Натаніелеві пересохло в горлі і він кахикнув. Він боявся навіть думати, що буде далі. Коли він наважився зізнатися, то не думав про наслідки цього кроку. Десь у кімнаті причаївся його слуга, тож він не цілком беззахисний. Якщо знадобиться, Бартімеус напевно допоможе йому.

Аж нарешті його наставник заговорив:

— Що ти тут торочиш, дурню? Ти навіть не знаєш, про що ми сперечаємось! Негайно забирайся геть! — Аж тут йому сяйнула думка: — Стій... Як це ти вибрався з комори?

Похмуре Лавлейсове лице зненацька скривилося у дивній посмішці. Він тихенько засміявся:

— Хвилинку, Артуре. Можливо, ви надто поспішаєте з висновками.

На мить до Андервуда повернулася його звичайна дратівливість:

— Не кажіть дурниць! Цей шмаркач не може бути злочинцем! Він не зміг би обминути навіть мого вогняного закляття, що вже казати про вашу систему захисту.

— І викликати джина чотирнадцятого рівня, — пробурмотів Лавлейс. — Це теж занадто.

— Еге ж. Це просто нісеніт... — Андервуд закашлявся на півслові. В очах його майнули блискітки. — Стривайте—но... може... невже таке можливо? Саме сьогодні, Лавлейсе, я спіймав цього вилупка з обладнанням для виклику демона, а на підлозі його кімнати було намальовано пентакль Адельбранда! А ще я знайшов там хитромудрі книжки, скажімо, «Вуста Птолемея»... Я думав, що його взяла нетерплячка, і він зазнав невдачі... Чи, може, я помилився?

Саймон Лавлейс не відповів нічого. Він пильно дивився на хлопчину.

— А годину тому, — провадив Андервуд, — я виявив, що він підглядав за мною в кабінеті. У нього було магічне дзеркало, хоч я йому ніколи не давав подібних речей. Якщо він здатен на таке, то хтозна, які ще злочини він міг скоїти?

— Навіть якщо так, — спокійно зауважив Лавлейс, — навіщо йому красти в мене цю річ?

Натаніель бачив з поведінки свого наставника, що той не впізнав Амулет Самарканда. Це незнання могло врятувати Андервуда. Та чи повірить Лавлейс, що він, Натаніель, теж нічого не знає про Амулет? Хлочина поспіхом заговорив — так, щоб його голос лунав по—дитячому:

— Це... це просто жарт, сер. Жарт. Я хотів помститись вам за те, що ви мене тоді відлупцювали. Я звелів демонові взяти щось у вас... що він тільки зможе. Хотів заховати цю річ у себе, аж доки підросту... і з’ясую, для чого вона і як нею користуватися. Я думав, що вона не дуже цінна, сер. Мені щиро жаль, якщо я завдав вам якихось прикрощів...

Він замовк, із болем відчуваючи, як непереконливо все це звучить. Лавлейс мовчки зирив на нього, і Натаніель ніяк не міг зрозуміти, що ж