Джонатан Страуд - Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд

— Тоді дивіться, — Лавлейс пригладив волосся й тихо, самими губами, прошепотів кілька слів. їдальня аж здригнулася. Дальня стіна зробилася примарною. Вона почала віддалятися — аж доти, доки зникла зовсім. На її місці відкрився коридор нескінченної довжини. З глибини коридору з’явилася постать і рушила до нас, швидко більшаючи. Судячи з того, що її ноги не ворушились, вона пливла в повітрі.

Андервуд закашлявся й позадкував. І налетів на власне крісло.

Еге ж, тут було чого злякатись! Я відразу впізнав цю постать — кремезну, з шакалячою головою.

— Стійте!

Андервудове обличчя пополотніло. Він ухопився за крісло, щоб не впасти.

— Що? — Саймон Лавлейс удав, ніби чистить собі вухо. — Я вас не чую.[79]

— Зупиніться! Гаразд, ви перемогли! Я проведу вас до кабінету просто зараз! Приберіть його!

Постать тим часом росла далі. Андервуд немовби меншав, щулячись перед нею. Гоблін, скорчивши сумну гримасу, хутко відступив крізь кахлі. Я засовався в кутку, міркуючи, як же мені вчинити, коли Джабор нарешті увійде до кімнати[80].

Аж ось Лавлейс подав знак. Нескінченний коридор і дужа постать зникли. Стіна знову стала звичайною, навіть пожовкла фотографія усміхненої Андервудової бабусі висіла на місці.

Сам Андервуд стояв навколішки серед друзок свого чайного посуду. Старого так трусило, що він навіть не міг підвестися.

— То як пройти до вашого кабінету, Артуре? — запитав Саймон Лавлейс.

29

Натаніель стояв сам-один на сходах, ухопившись за перила, ніби боячись упасти. Знизу, з їдальні, лунали невиразні голоси — то гучнішали аж до крику, то знову вщухали, та хлопець майже не чув їх. Страх, що огорнув його, приглушував усі звуки. «По-справжньому поганим можна назвати лише невмілого чарівника.» А що таке невміння, як не втрата самовладання? Упродовж кількох останніх днів Натаніель поволі, але невблаганно втрачав її. Насамперед, Бартімеус дізнався його справжнє ім’я. Це вдалося виправити за допомогою бляшанки з-під тютюну, та спокій тривав недовго. Біда полинула за бідою. Бартімеуса схопила влада. Андервуд спіймав учня на гарячому. Натаніелева кар’єра пропала, так і не розпочавшись. А тепер демон не хоче виконувати його наказів, а на порозі стоїть Лавлейс. А сам він, Натаніель, безпорадно стоїть і дивиться. Його віддано на милість подій, які він сам зрушив з місця. І змінити тут нічого не можна...

Тихий звук пробився крізь пелену Натаніелевого бідкання й змусив хлопця оговтатись. То пані Андервуд, наспівуючи, пройшла з кухні до їдальні. Вона несла чай: Натаніелеві було чути брязкіт порцеляни на таці. Далі пролунав стукіт у двері, знову брязкіт — господиня увійшла до кімнати, — й запанувала тиша.

Цієї миті Натаніель геть забув про власні прикрощі. Пані Андервуд у небезпеці. В домі ворог. Хлопчина був певен, що Лавлейс от—от змусить або переконає Андервуда провести його до кабінету. Там він знайде Амулет. А потім... що Лавлейс може зробити з паном Андервудом та його дружиною?!

Бартімеус порадив хлопцеві залишатися тут, готуючись до найгіршого. Ні, не можна більше стовбичити на сходах і безпорадно чекати. Становище скрутне, та він ще спроможний діяти. Чарівники зараз у їдальні. Андервудів кабінет порожній. Якщо Натаніелеві пощастить прослизнути туди й забрати Амулет, то, можливо, вдасться й кудись переховати його, хай що там каже Бартімеус.

Натаніель хутко й тихо рушив сходами вниз — туди, де були кабінет і майстерня його наставника. Глухі голоси з долішнього поверху стали виразнішими. Хлопцеві здалося, що він чує Андервудів крик. Часу було обмаль. Натаніель підбіг до дверей, за якими починалися сходи, що вели до кабінету, і зупинився. Востаннє він проходив тут, коли йому було шість років. Давні спогади огорнули його і змусили здригнутися, та хлопчина швидко прогнав їх. Він ступив за поріг, на сходи...

І остовпів.

Перед ним були двері Андервудового кабінету — з намальованою червоною пентаграмою. Натаніель застогнав. Він упізнав вогняне закляття. Варто йому торкнутися дверей, і ця пентаграма спопелить його. Без захисту йому тут не пройти, а для цього потрібні пентакль, ритуал виклику, старанна підготовка...

Він не має на це часу. Він безпорадний! Безпорадний і нікчемний! Натаніель грюкнув кулаком у стіну. Звідкілясь із дому долинув вигук, що нагадував крик страху.

Хлопець помчав назад, нагору, й дорогою почув, як відчинилися двері їдальні. В коридорі залунали кроки.

Вони наближалися!

А потім знизу долинув стривожений голос пані Андервуд, що пронизав хлопчині серце справжнім болем.

— Що сталося, Артуре?

Їй відповів інший голос — глухий і стомлений, майже невпізнанний:

— Мені просто треба дещо показати панові Лавлейсу в кабінеті. Не хвилюйся, все гаразд.

Вони рушили сходами вгору. Натаніеля терзали сумніви. Що йому робити? Тієї самої миті, коли хтось із чарівників показався з-за рогу, хлопець майнув до найближчих дверей і зачинив їх за собою. І, засапаний, аж прикипів оком до малесенької тріщинки, крізь яку було видно сходи.

Повз нього пропленталась процесія. Її очолював пан Андервуд. Його одяг і зачіска були в безладді, погляд — шалений, спина — горбилася, ніби під важким тягарем. За ним ступав Саймон Лавлейс: очі сховані за окулярами, губи похмуро стулені. А за Лавлейсом найтемнішими закутками крався павук.

Процесія подалася до кабінету. Натаніель притулився до стіни. Його аж нудило зі страху та почуття провини. Обличчя Андервуда... Хоч як Натаніель не любив свого наставника, такий його вигляд аж ніяк не відповідав тому, чого вчили хлопця. Душа його бунтувалася. Так, Андервуд слабкий. Так, він — натура дріб’язкова. Він завжди знущався з Натаніеля. Проте все-таки він міністр, один з трьохсот членів уряду. Він не крав Амулет. Це зробив Натаніель.

Хлопчина прикусив язика. Лавлейс — злочинець! Хтозна, на що він здатен? Нехай Андервуд прийме всю ганьбу на себе — він цього заслуговує. Він ніколи не заступався за учня, звільнив панну Лютієнс... нехай тепер він теж постраждає. Зад ля того Натаніель і заховав Амулет у кабінеті наставника — щоб захиститись, якщо з’явиться Лавлейс.