Джонатан Страуд - Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд

коли я тут... — Лавлейс ворухнув головою, ніби зачув якісь чарівні пахощі. — Я впізнаю її ауру. Вона десь поруч.

— Але ж...

— Мені й на думку не спало б, що це ви, Артуре. Ні, навряд чи я гадав би, що вас приваблюють мої скарби. Я просто вважав, що вам бракуватиме вміння викрасти їх.

Старий роззявив рота, наче рибка, яку витягли з акваріума. й промугикав щось невиразне. Лавлейсів біс на мить скривив пику, а потім знову закляк. Його хазяїн постукав пальцем по столу:

— Я міг би вдертися до вас силоміць, Артуре. І мав би цілковите право зробити так. Tа я волію вирішити цю справу без шарварку. До того ж — як ви й самі, сподіваюся, розумієте, — ця моя річ... одне слово, ситуація тут дражлива. Ні вам, ні мені не хотілося б, аби хтось провідав, що ця річ тут. Авжеж? Отже... якщо ви негайно повернете її мені, я певен, що ми домовимось про все. — він випростався й поправив манжету. — Я чекаю.

Якби старий до ладу зрозумів хоч одне Лавлейсове слово, він міг би врятуватися. Якби він згадав, що накоїв його учень, і зіставив очевидне — все обійшлося б[78]. Та спантеличений Андервуд не розумів нічого — крім звинувачень у тому, чого він не робив, — і роздратовано підскочив з крісла.

— Зухвалий вискочко! — крикнув він. — Як ти смієш казати, ніби я — злодій?! Я не брав твоєї речі і нічого про неї не знаю й знати не хочу! Я не такий підлабузник і блюдолиз, як ти! Я не пхаюся до влади, як свиня до корита! А якби пхався, то не переймався б тим, аби щось у тебе вкрасти. Всі знають, що твоя зірка вже спадає за обрій! Ти не вартий того, щоб тобі шкодили. Твої агенти схибили чи радше збрехали. Бартімеуса тут немає! Я нічого не знаю про його витівки. І твого мотлоху в моєму домі теж нема!

Поки він говорив це, обличчя Саймона Лавлейса ніби поринало в темряву, хоч на скельцях окулярів досі вигравали ясні блискітки. Молодик поволі хитнув головою.

— Не вдавайте дурника. Артуре, — промовив він. — Мої агенти не брешуть мені. Цс могутні істоти, цілком покірні Моїй волі.

Старий з викликом настовбурчив бороду:

— Геть із мого дому.

Саймон Лавлейс провадив:

— Навряд чи варто нагадувати про те, які в мене можливості. Якщо ви вгамуєтесь і розмовлятимете спокійно, ми обійдемося без непотрібних сцен.

— Мені нема про що розмовляти з тобою. Всі твої звинувачення — брехня!

— Ну, коли вже так...

Саймон Лавлейс ляснув пальцями. Його біс зіскочив на обідній стіл з червоного дерева і, кривляючись, напружився. Кінчик його хвоста збільшився і врешті перетворився на зазублені вила. Біс замислено крутнув хвостом: вила увійшли в поліровану дошку, наче ніж у масло, й простромили її наскрізь. Біс весело помчав столом, тягнучи хвоста за собою і розтинаючи дошку навпіл. Андервуд вибалушив очі. Лавлейс посміхнувся:

— Що, Артуре? Сімейна коштовність? Так я й думав...

Біс уже добіг до протилежного кінця стола, коли в двері зненацька постукали. Чарівники озирнулися. Біс зупинився. Увійшла пані Андервуд із тацею.

— Ось і чай! — сказала вона. — 3 пісочним печивом. Артур дуже любить його, пане Лавлейсе. Я поставлю тацю, гаразд?

Чарівники й біс мовчки дивилися, як господиня наближається до столу. Вона обережно поставила важку тацю між тріщиною, що розколола дошку, й тим краєм, біля якого стояв Андервуд. У тяжкій мовчанці пані Андервуд переставила з таці на стіл великого порцелянового чайника (невидимому бісові довелося трохи позадкувати), дві чашки, дві тарілки, кошичка з печивом і срібні ложечки з найкращого її набору. Край стола помітно нахилився під вагою посуду й тихенько затріщав.

Пані Андервуд забрала тацю і всміхнулася до гостя.

— Призволяйтеся. пане Лавлейсе. Ви такий худорлявий, що вам не завадить трохи поповнішати.

Під її пильним поглядом Лавлейс узяв з кошичка коржик. Стіл хитнувся. Молодик відповів господині кволою усмішкою.

— От і чудово. Якщо захочете ще чаю, покличте мене.

Забравши тацю, пані Андервуд хутко рушила до дверей. Обидва чарівники дивились їй услід.

Двері зачинилися.

Чарівники й біс водночас обернулись назад до столу.

Останній уцілілий шматок дерева, що з’єднував дві половини дошки, гучно розколовся. Цілий край стола — з чайником, чашками, тарілками, кошичком на печиво та срібними ложечками — осів аж до підлоги. Біс пурхнув у повітря і майнув на камінну полицю, за букет із засушених квітів.

На мить запанувала тиша.

Саймон Лавлейс пожбурив коржика до купи на підлозі.

— Те, що сталося зі столом, я можу зробити і з твоєю довбешкою, Артуре, — сказав він.

Артур Андервуд позирнув на нього, а тоді промовив здушеним, ніби віддаленим, голосом:

—То був мій найкращий чайник.

І тричі пронизливо свиснув. Пролунав клич у відповідь — низький, гучний, — і з-під кахлів, якими було викладено підлогу перед каміном, з’явився дужий синьопикий гоблін. Андервуд змахнув рукою і свиснув ще раз. Гоблін стрибнув, розвертаючись у повітрі. Він кинувся на Лавлейсового біса, який ховався за букетом, схопив його своїми лабетами без пальців і заходився душити, не звертаючи жодної уваги на зазублений хвіст, що хлистав його по ногах. Біс затремтів і почав розтоплюватись, наче віск. За мить він перетворився на сплющену жовтаву кулю, що поглинула й хвіст, і все інше. Гоблін міцно стиснув кулю, підкинув її, спіймав роззявленою пащею й ковтнув.

Андервуд обернувся до Лавлейса. Той дивився на цю сутичку, міцно стуливши губи.

Мушу визнати, що стариган мене здивував. Він виявив себе краще, ніж я сподівався. І все ж напруження, з яким він викликав гобліна, далося взнаки. Апдервудова шия вкрилася потом.

Лавлейс так само помітив це.

— Даю вам останній шанс, — гаркнув він. — Поверніть мені мою річ, інакше я підвищу ставку. Ведіть мене до свого кабінету!

— Нізащо! — Андервуд не