Джонатан Страуд - Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд

28

— Пробачте за вторгнення, Артуре, — мовив Саймон Лавлейс.

Я наздогнав Андервуда, коли він тільки—но зайшов до своєї довгої, темної їдальні: кілька хвилин перед тим він простовбичив біля дзеркала, пригладжуючи бороду й поправляю чи краватку. Щоправда, це мало чим зарадило: порівняно з молодим чарівником — той холодний і напружений стояв біля каміна, роздивляючись власні нігті, — старий здавався скуйовдженим і побитим міллю.

Андервуд навмисно гарячково замахав руками:

— Що ви! Почувайтеся як удома. Пробачте, що затримався, Лавлейсе. Сідайте, будь ласка.

Лавлейс, однак, не сів. На ньому був вузенький темний костюм з густо—зеленою краваткою. Окуляри ловили світло лампи під стелею й виблискували за кожним порухом голови. Очей видно не було, та шкіра під ними помітно набрякла.

— Здається, ви схвильовані, Андервуде, — зауважив він.

— Ні, ні! Я просто спускався згори. Трохи захекався.

Я перетворився на павука, перебрався через одвірок і поліз стіною до найдальшого і найтемнішого кутка. Там я хутенько сплів павутиння — так, щоб воно краще ховало мене. Річ у тім. що Лавлейс узяв із собою біса; той сидів на другому рівні й зирив на всі боки, нишпорячи своїми очицями по всіх закапелках і щілинках.

Мені не хотілося міркувати, як саме Лавлейс відшукав цей будинок. За всієї моєї огиди до хлопчиська, цей збіг — що чарівник прибув водночас зі мною — був, звичайно ж, вельми неприємний. Міркування могли й зачекати. Майбутнє хлопця — а отже, й моє — тепер залежало від моєї здатності швидко думати й діяти.

Андервуд тим часом сів у своє звичне крісло й силувано всміхнувся.

— Отже... — почав він. — Ви певні, що не хотіли б сісти?

— Ні, дякую.

— Тоді принаймні скажіть цьому вашому бісові, щоб він не метушився. Мене від нього аж нудить, — несподівано сердито зауважив Андервуд.

Саймон Лавлейс цокнув язиком. Біс, який ширяв у нього над головою, вмить завмер: його пика скривилася в жалюгідному виразі — чи то в гримасі, чи то в посмішці.

Андервуд старанно вдав, ніби нічого не помітив.

— Сьогодні я маю ще кілька справ, — мовив він. — Скажіть мені нарешті, чим я можу стати вам у пригоді?

Саймон Лавлейс похмуро схилив голову.

— Кілька днів тому, — пояснив він, — мене обікрали. Скориставшись моєю відсутністю, в мене викрали... одну невеличку, але вкрай потужну річ.

— Який жаль, — промовив зі співчуттям Андервуд.

— Дякую. Ця річ особливо дорога мені. Природно, що я хочу одержати її назад.

— І справді природно. Ви гадаєте, що це Спротив?

— Саме в цьому питанні я й завітав до вас, Андервуде.

Він говорив повільно, обережно, заходячи здалеку. Можливо, він навіть сподівався, що йому не доведеться висувати безпосереднього звинувачення. Чарівники завжди висловлюються обачно, бо кожне поспіхом кинуте слово — навіть за надзвичайних обставин — може призвести до біди. Старий, однак, не зрозумів натяку.

— Звичайно, ви можете сподіватись на мою підтримку, — відповів Андервуд. — Ці крадіжки — огидна річ. Деякий час тому ми дізналися про чорний ринок, на якому торгують краденими артефактами; я, скажімо, вважаю, що спротив нашій владі з’явився значною мірою завдяки цій торгівлі. Усі ми вчора бачили, до яких наслідків це може призвести, — брови старого піднялися мовби в радісному подиві. — Правду кажучи, я вражений, що їхньою жертвою стали саме ви. Досі від цього страждали — пробачте мою щирість—хіба що найслабкіші з чарівників. Є думка, що ці крадіжки коїть молодь — чи навіть діти. Я дозволю собі припустити, що ваш захист упорається з ними заввиграшки.

— Авжеж, — процідив крізь зуби Лавлейс.

— Як ви гадаєте, чи пов’язано це з нападом на Парламент?

— Зачекайте, будь ласка, — підняв руку Лавлейс. — Я маю причину підозрювати, що крад іжка моєї... гм—м... речі—справа не так званого Спротиву, а одного з моїх колег-чарівників.

Андервуд спохмурнів:

— Ви справді так гадаєте? Чому ж?

— Бо мені відомо, хто її здійснив. Такий собі Бартімеус. Джин середнього рівня, надмірного нахабства й досить обмежених розумових здібностей[75]. Нічого особливого. Його може викликати будь—який півголовок, звичайно, з чарівників, а не з простолюду.

— Але ж водночас, — спокійно заперечив Андервуд, — цей Бартімеус спромігся викрасти вашу річ[76].

— Він напартолив! Дозволив, щоб його впізнали! — Лавлейс ледве—ледве зберігав самовладання. — Проте ваша правда... Йому пощастило втекти.

— А щодо того, хто його викликав...

Лавлейсові окуляри блиснули.

— Саме тому я й тут. Артуре. Щоб побачитися з вами.

Запанувала мовчанка. Андервудів мозок силкувався второпати. який між усім цим зв’язок. Аж нарешті це йому вдалося. Обличчям старого промайнула ціла вервечка почуттів, та він хутко опанував себе і прибрав бундючний, незворушний вираз. У кімнаті війнуло холодом.

— Пробачте, — неприродно спокійно промовив Андервуд. — Що ви сказали?

Саймон Лавлейс посунувся вперед, ухопившись за краєчок обіднього стола. Його чудові нігті аж вигравали блискітками.

— Артуре, — пояснив він. — Бартімеус останнім часом поводився аж надто зухвало. Лише цього ранку його ув’язнили в Лондонському Тауері за напад на крамницю Пінна, що на Пікаділлі.

Андервуд аж відсахнувся з подиву.

— Це той самий джин?! Як ви... як ви про це довідались? Вони ж не могли дізнатись його ім’я! І він... він сьогодні ж утік!

— Саме так, — підтвердив без жодних пояснень Лавлейс. — Після його втечі мої агенти... гм-м... натрапили на його слід. Пройшли ним через увесь Лондон, і врешті цей слід привів сюди[77].

Андервуд приголомшено труснув головою:

— Сюди?! Ви брешете!

— Менш ніж десять хвилин тому він хмаркою просочився крізь ваш димар. Невже ви здивовані тим, що я тут-таки завітав до вас, аби забрати назад свою річ? І тепер,