Джонатан Страуд - Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд

Андервуд насупив брови.

— Лавлейс? — буркнув він. — А йому чого треба? От уже звичка — завжди з’являтися невчасно! Гаразд, зараз я вийду до нього. Ану, не викручуйся! — гаркнув він Натаніелеві, що досі силкувався вирвати плече з чіпких пальців чарівника. — Сидітимеш у коморі, поки я вирішу, що з тобою робити!

— Сер...

— Ану, замовкни! —Андервуд потяг Натаніеля сходами. — Марто, завари гостеві чаю. Я буду за кілька хвилин. Мені треба причепуритися.

— Гаразд, Артуре.

— Сер! Будь ласка, вислухайте мене! Це надзвичайно важливо! В кабінеті...

— Замовкни! — Андервуд відчинив вузькі двері й штовхнув Натаніеля до невеличкої холодної кімнатки, повної старих тек і стосів урядових паперів. А тоді, навіть не глянувши на хлопця, замкнув комору. Натаніель гарячково затарабанив по дерев’яних дверях:

— Сер! Сер!

Ніхто не озивався.

— Сер!..

— Ти дуже люб’язний, — з-під дверей виліз великий жук— рогач. — Як на мене, звертання «сер» трохи церемонне, та все одно краще, ніж «прехитрий демоне».

— Бартімеусе!

Натаніель вражено позадкував. Просто перед ним жук почав рости, мінятись... і ось уже на його місці, взявшись у боки й схиливши набік голову, стояв смаглявий хлопчисько. Демонова подоба була, як завжди, бездоганна: і розкуйовджене волосся, й блискітки світла на шкірі. Хлопчисько нічим не відрізнявся від тисяч справжніх людей. І все-таки щось — може, лагідний погляд його темних очей — просто волало про його інакшість. Натаніель кліпнув і спробував опанувати себе. Ця зустріч геть спантеличила його — так само, як і попередня.

Хлопчисько оглянув голу підлогу та купи всілякого непотребу.

— Ну, й куди подівся мій знайомий бридкий маленький чарівник? — сухо поцікавився він. — Як я бачу, Андервуд нарешті спіймав тебе. Тепер він візьме своє.

Натаніель не звернув уваги на його слова.

— То це все-таки був ти — отам, у вікні! — почав він. — Як тобі вдалося...

— Димарем. Що тут дивного? І можеш даремно не розводитись — я знаю, що зараз ти не викликав мене. Просто події розвиваються надто швидко, щоб чекати. Амулет...

Натаніелеві сяйнула моторошна думка:

— То це ти... ти привів сюди Лавлейса?!

— Що?! — щиро здивувався хлопчисько.

— Не бреши мені, демоне! Ти зрадив мене! Ти привів його сюди!

— Кого? Лавлейса? — ця звістка, схоже, здивувала самого джина. —Де він?

—Унизу. Щойно прийшов.

— Я тут ні до чого. Ти що, язика розпустив?

— Хто — я?! Ти сам...

— Я нічого нікому не говорив. Мене стримувала думка про одну бляшанку з-під тютюну.. — хлопчисько спохмурнів і немовби замислився: — Хоча збіг, мушу визнати, трохи дивний.

— Трохи?! — Натаніель аж підскочив від обурення. — Це ти його привів сюди, бовдуре! Негайно забери Амулет! Забери його з кабінету, поки Лавлейс не знайшов його!

Хлопчисько огидно захихотів:

— Це не допоможе. Якщо Лавлейс тут, він напевно розставив довкола дому з дюжину куль. Вони помітять ауру Амулета й накинуться на мене, тільки—но я вийду звідси.

Натаніель опанував себе. Тепер, коли його слуга повернувся, він уже не такий безпорадний, як досі. Біді можна запобігти, якщо змусити демона слухатися.

— Я наказую тобі коритися! — почав він. — Вирушай до кабінету..

— Облиш, Нате, — втомлено махнув рукою хлопчисько. — Зараз ти не в пентаклі. І не можеш примусити мене виконувати нові накази. Втеча з Амулетом стане фатальною, повір мені. Яка сила в Андервуда?

— Що?.. — спантеличено перепитав Натаніель.

— Яка в нього сила? Якого він рівня? Судячи з бороди, він — не з могутніх, хоч я можу й помилятися. Чи добрий він майстер? Чи зможе він подолати Лавлейса? Ось де питання...

— Що? Ні! Ні, навряд... — жодних доказів Натаніель не мав, та він добре пам’ятав, як його наставник плазував перед Лавлейсом. — Ти вважаєш...

— У тебе є лиш одна-єдина надія: що Лавлейс, відшукавши Амулет, захоче вирішити це все без зайвого галасу. Тоді він спробує розібратися з Андервудом самотужки. Якщо ж він не...

Натаніель аж похолов:

— Ти вважаєш, що він...

— Стривай! Через увесь цей шарварок я майже забув розповісти тобі, про що довідався! — хлопчисько заговорив низьким, тягучим голосом: — Знай, що я віддано виконав твій наказ. Я стежив за Лавлейсом. Я намагався розвідати таємниці Амулета. Я ризикував заради тебе, мій господарю. І як наслідок, — тут він знову повернувся до насмішкуватого тону, — я дізнався, що ти — бовдур. Ти сам не розумієш, що ти накоїв. Цей Амулет такий могутній, що кілька десятиліть перебував у власності уряду — аж поки його поцупив Лавлейс. Отак. Його найманець заради цього прикандичив одного чарівника високого рангу. За таких обставин, я гадаю, він цілком наважиться вбити Андервуда, аби повернути собі Амулет. Еге ж?

Довкола все закрутилося. Хлопець відчув, що зараз знепритомніє. Такого він навіть уявити не міг.

— Нам не можна сидіти тут! — прожебонів він. — Треба щось робити!..

— Твоя правда. Я піду й подивлюся, що там коїться. А ти будь хорошим хлопчиком, посидь поки що тут, і приготуйся швиденько тікати, якщо справи будуть кепські.

— Нікуди я не тікатиму! — тихо промовив Натаніель. Йому паморочилось у голові. Пані Андервуд...

— Дозволь, я дещо пораджу тобі зі свого багатого досвіду. Якщо йдеться про твоє дороге життя, втеча завжди доречна. Звикай до цієї думки, приятелю.

Хлопчисько обернувся до дверей комори і притулив до них свою долоню. Двері затріщали, розкололися біля замка і прочинилися.

— Вирушай до своєї кімнати й чекай. Скоро я розповім тобі про все. І будь готовий негайно накивати п’ятами.

Сказавши це, джин зник. Коли Натаніель вийшов з комори, на сходах уже нікого не було.