Кіяш Монсеф - У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф

— Ви впевнені?

— Ми не друзі, — сказала вона. — Я роблю свою роботу. І я продовжу її виконувати. Подобається тобі це чи ні.

Зв’язок обірвався.

Автівка стояла на неробочому ходу навпроти школи, коли в мене саме закінчилися уроки. Важко було сказати, скільки він уже простояв там. Коли я наблизилася, водій виглянув, і я впізнала Сема.

— Привіт, Маржан! — сказав він, сяючи яскравою, привітною усмішкою.

— Вау, Семе, — промовила я. — Що відбувається?

— Приїхав, щоб забрати тебе.

— Куди ми їдемо? — запитала я.

Я швидко перевірила свій телефон. Мені не надходило ніяких повідомлень про гномів із нетриманням.

— Гораціо хоче бачити тебе, — сказав Сем. — Він сього­дні в місті.

Ґрейс і Керрі розмовляли під деревом неподалік. Я відчувала, як вони дивляться на мене.

«Нічого такого — просто друг мого батька».

— Гей, Семе? — звернулася я.

— Що? — Широка, невимушена усмішка.

— У мене проблеми?

Він спантеличено глянув на мене:

— Чого б то у тебе мали бути проблеми? — запитав він.

Подумавши, чи не покликати на допомогу, я вирішила, що за потреби чесно розповім про те, що трапилося, і віри­тиму, що Гораціо зрозуміє мене. У нього вже й так достатньо тварин, хіба ні? Навряд чи він так уже переймається ще однією.

Сем вийшов і відчинив для мене двері, а потім знову застрибнув на водійське сидіння. Ґрейс і Керрі спостерігали за тим, як я від’їжджаю, і в їхніх очах читалося збентеження. Я помахала їм рукою, коли ми проїжджали повз. Я відчувала, як моє життя з кожним днем дедалі більше й більше відрізняється від їхніх.

Ми проїхали через Бей-брідж до міста. Сем був ввічливий і балакучий, але я здебільшого мовчала. Коли ми прибули до місця призначення — одного з фешенебельних готелів у центрі міста, мені було тривожно, а крім того, ще й трохи нудило.

— Він чекає біля бару, — сказав Сем, відчиняючи двері автівки.

Цього післяобіддя бар у готелі був заповнений надмірно нетерплячими чоловіками й жінками, які жваво розмовляли й обмінювалися візитівками. Усі вони носили бейджики з якоїсь професійної конференції. Я одразу помітила Гораціо. Він зайняв столик у дальньому кутку бару, і зараз попивав із високої склянки щось схоже на газований напій. Столики по обидва боки від нього були порожніми. ­Вітаючи мене, він підняв склянку, а відтак запропонував сісти навпроти нього.

— Ти розмовляла з Феллсами, — промовив він. Здавалося, він не надто переймається тим, що хтось міг нас підслуховувати. — Тут спеціально розроблена акустична конструкція стін. Розмови не чутно. Все, що ти чуєш, це гул.

Він замовк, аби я могла прислухатися.

— Кажуть, що завдяки цьому висота тону постійна, — продовжив він. — Але я сумніваюся, що хтось перевіряв правдивість цієї інформації. Іноді гарна історія — це все, що потрібно людині. — Він замовк. — Я впевнений у тому, що Феллси розповіли тобі, що вони стежать за балансом. Чи не так?

— Емм, так…

— Це надає благородного статусу їхній справжній меті.

— Якій же?

— Контроль, — відповів Гораціо. — Вони хочуть контролювати всі ці створіння. Геть усі. І вже віддавна хочуть. А тепер ні, і їх це лякає.

— Як вони контролюють їх? Тобто, я маю на увазі, вони ж не володіють ними.

— Вони знають, де їх знайти. У цьому знанні достатньо багато сили, якщо ти знаєш, як користуватися нею. А вони користувалися нею століттями. Вони, бува, не розповідали тобі про Головний Індекс?

— Що це таке?

— Це число, — відповів Гораціо, — отримане з тисячі різних факторів. Деякі з них очевидні — ВВП тієї чи іншої країни, загальний готівковий обіг, вартість акцій тієї чи іншої компанії. Деякі менш інтуїтивно зрозумілі — середній рівень щастя чи здоров’я середньостатистичного громадянина з тієї чи іншої країни. І деякі, найкумедніші, потребують точних знань про самопочуття та місцезнаходження цих створінь.

— Що такого особливого в цьому Індексі?

Гораціо усміхнувся:

— Це, мабуть, єдина найкраща метрика стану людини, яка коли-небудь була сформульована. Але Феллси не тому її розробили. І використовують вони її не в такий спосіб. — Він нахилився ближче й понизив свій голос. — Це пророцтво, — промовив він. — Якщо ти робиш ставку на Індекс, ти багатієш. — Він знову усміхнувся й роззирнувся. — Але це працює, тільки якщо ти знаєш, де вони перебувають.

— Тоді це все брехня? Про баланс?

— В цьому є частка правди, звісно. Її достатньо, аби виправдати погані вчинки.

— Звідки ви все це знаєте?

Він гордо усміхнувся:

— А яким чином, на твою думку, Феллси аналізують усі ці зібрані дані?

— Ви використовували своє програмне забезпечення, щоб шпигувати за ними, — відповіла я.

Гораціо приклав палець до своїх губ.

— Це важливе нагадування для тебе, що Феллси тобі не приятелі. — Він зробив паузу. — І попри те, що трапи­лося за останні кілька днів, я все ще хотів би залишитися твоїм другом.

— То ви не сердитеся на мене?

— Я розумію твої дії, — сказав Гораціо. — Я впевнений, що Ерза розуміє також.

Я сподівалася, що Ерза не втрапила у велику халепу через втрату єдинорога.

— Це не її вина, — сказала я.

— Ми обидвоє тебе недооцінювали, — відповів Гораціо. Він знову усміхнувся й підняв свою склянку. — Сем тепер відвезе тебе додому. Я радий, що ми з тобою трохи поговорили.

Коли я йшла до автівки, то в мене мурашки бігали по тілу. У глибині душі я відчувала, що щось напрочуд важливе пішло не так. І що в цьому є моя провина.

Проте дні йшли за днями, і страх почав зникати. Нічого поганого не сталося, і мені почало здаватися, що нічого поганого вже й не станеться. Та й загалом кажучи, мені майже почало здаватися, що мої справи повернули на краще. Для клініки місяць виявився вдалий. Зорро прийняв першу дозу «Імітіциду», як чемпіон. Я склала всі іспити.

Щоб відсвяткувати початок зимових канікул, Керрі, Ґрейс і я гарно посиділи у «Блу Вейлі» і прохолодного вечора приїхали на пагорби в Тільден-парк. Ми влаштували пікнік біля затоки й помилувалися заходом сонця. Коли ми їхали назад, холодне повітря завивало крізь опущені вікна, зусібіч аж до болю обдуваючи наші обличчя. Ми проклинали затхлий запах «Блу Вейлі» і сміялися.

Ми з Меллорін уже вирішили, що наше цьогорічне святкування Різдва не буде пишним. Однак жодна сповнена гідності відьма не дозволить зимовому сонцевороту пройти непоміченим.