Anael Crow - Намі-но хіме. Книга 3, Anael Crow

     – Що ж було на першому місці?

     – Нічого.

     – Ви стверджуєте, що життя моє проходило в духовному ледарстві? І не було в мене жодних уподобань? Нічого, що я любила  і чому присвячувала дозвілля? Я ні про що не мріяла? – засмутилася мати всього сущого на восьми островах.

     – З того, що мені відомо, ні…

     – Але ж це неможливо! – вигукнула Ідзанамі. – Бог не може дозволити собі ледарювати! Не мріючи ні про що і не намагаючись втілити мрії в життя! Бездіяльність призводить до згасання творчої іскри, смерті. Можливо, ви не знали всього, або я з вами не ділилася... Адже найкращим підтвердженням цього є те, що я не згасла і не померла, а розмовляю  з вами нині і про все. Ви запитуєте, а я  відповідаю.

     Тут пані лисиця зовсім розгубилася, не знайшовши, що відповісти. Опустилася на коліна біля Богині, що Вабить до Себе, і схилила голову на її руки. Ідзанамі ласкаво погладила її по голові.

     – У Серединній Країні людина народжується невільною. Відпочатку вона звалює собі на плечі важкий тягар зобов’язань перед своїми рідними та суспільством і називає це обов’язком, – розповіла вона.

     – Істинно так, – підтакнула пані лисиця, мружачись і роздумуючи над тим, що саме вона могла згаяти.

     Мрії! Хіба хтось звіряє всі свої мрії навіть найближчій людині? Інакше вони перестануть бути найпотаємнішою частиною душі… Звичайно,  вона не могла знати про все!

     – Коли боги-люди дізнаються, що будь-який обов’язок – це ніщо інше, як покладені на них надії, вони змінять своє ставлення до нього. Саме поняття надії асоціюється у них зі світлою ідеєю, переходом від гіршого до кращого. То чому не дивитися на обов’язок не з точки зору гнітючої повинності, але з радісним передчуттям чогось хорошого? – міркувала богиня. — Якби я стала людиною, то спрямувала б усі свої сили на те, щоб хоч трохи виправдати покладені на мене надії.

     Почувши таке, пані лисиця остаточно зневірилася, згадавши дещо особисте – знову ж таки ті мрії, якими вона ні з ким не ділилася і ділитися не збиралася. Попри власне бажання вона все-таки дала волю розчаруванню, що охопило її, і глибоко, зажурливо зітхнула.

     – Чому ви так засмутилися, душе моя? – співчутливо запитала її Ідзанамі.

     – Якби люди знали, що обов’язок – то лише надії…, – усміхнулася вона.

     – Ви думаєте, він видаватиметься їм легшим? – вгадала Ідзанамі.

     – Легшим? – похитала головою кіцуне. – Не думаю. Немає важчої за ту надію, яку сама государиня Неба покладає на плечі своїй довіреній особі...

     – Або тих, що на плечі земної государині покладено…, – відгукнулася Ідзанамі.

     – Ви так вважаєте? – пані лисиця підняла підборіддя.

     На її превеликий подив, зовнішність Ідзанамі сильно змінилася – лице  округлилося, зблідло, а  губи розпухли і стали схожими на  тугий бутон рожевої півонії. Над світло-золотистими очима повисли круглі шовкові брови, а  волосся темними селями потекло вниз. Уся вона змінювалася на очах  – риси дорослішали, а плечі, про які було сказано так багато, розправлялися.

     Нині Ідзанамі-но камі постала перед нею не босою, але взутою у шовкові капці, халат на ній був з тонкого візерунчатого матеріалу – та не один, а багато, і кожен із них прикрашений по-своєму.

     «Оце так!», – знову надихнулася пані лисиця. Всі ці, здавалося, пусті балачки про обов’язок і надії, очевидно, пролили світло на забуте. Інакше як ще пояснити те, що вона бачить Намі такою, якою ніколи не знала – дорослою? Отже, їй тепер не дванадцять років, а п’ятнадцять, і вона раптом перетворилася на миловидну дівчину.

     А одяг! Що то за одяг на ній? Певно,  її прихистили у якомусь багатому домі. Незважаючи на пересічну зовнішність, вона могла розраховувати стати наложницею лише завдяки притаманній їй доброті. А чого вартували її очі! Світло-карі, майже золоті! Видно, доля усміхнулася її вихованці, й їй вдалося влаштуватися у житті якнайкраще.