Anael Crow - Намі-но хіме. Книга 3, Anael Crow

     – Куди ж несе нас сонний потік, лісовий перевертню?

     – Туди, де колись ви відчували радість від спілкування зі мною. Той час минув, але, можливо, він повернеться. Сподіваюся, ті місця нагадають вам і про щось інше, не менш важливе… Ах, душе моя, хіба ви не відчуваєте, як пестить трава ваші босі ноги і омиває їх ранковими росами? Як це приємно!

     Опустивши голову, Ідзанамі подивилася на свої стопи – акуратні і маленькі, мокрі від роси. Незнайомий ліс обступив її з усіх боків і дихав у лице хвойною свіжістю. У повітрі висів аромат жовтих смол, а у вишині перегукувалися птахи.

     – Вам знайомі ці місця? – запитала кіцуне.

     – Ні, – відповіла богиня. – По праву я вважаюсь матір’ю Оясіма. Але тут навіть трава не горнеться до мене. Все чуже, наче я не докладала до нього рук. Де ми?

     – На острові Едзо, на землях північних варварів. Тут про вас розповідають легенди.

     – Так далеко від усього, що я створила?

     – Навпаки, зовсім близько. Ви кажете, вам не знайомі ці місця, а я стверджую, що добре знайомі. Після довгого перебування в Йомі-но Куні ви народилися знову саме тут, у  Касумі. З’явилися на світ людським немовлям і прожили серед тутешнього люду дванадцять років перш ніж піти. Невже пам’ять про ті дні зовсім стерлася з вашого серця?

     – Я, правда, нічого не пригадую, – похитала головою богиня.

     – Як же так? Моя пам’ять дбайливо зберігає безліч моментів, пов’язаних з вами та вашим дорослішанням. Чому ж ваша так схудла?

     – Ви ображаєтеся на мене? – підняла круглі брови Ідзанамі.

     – Як же не ображатись, якщо я присвятила вам стільки часу, підтримуючи вас після смерті ваших земних батьків, а ви мене навіть не пам’ятаєте? Раніше мені здавалося, що тільки побачивши мене чи почувши моє ім'я, ви згадаєте все, що було між нами, і повернетеся до колишнього стану! – роздратовано промовила пані лисиця. – Але, можливо, я помилилася, – опанувавши себе, продовжувала вона, – і замість того, щоб воскрешати в пам'яті щасливі миті, які ми провели разом, я маю нагадати про щось погане. Адже недарма  кажуть: погане людина запам’ятовує краще і стережеться його все життя, – і вони разом попрямували лісовою стежкою до всіяної сірим камінням галявини. Пані лисиця відвела туди свою підопічну навмисне, щоб та уважно роззирнулася.

     – А це каміння? – спитала вона. – Воно вам знайоме?

     – На жаль, ні, – розвела руками небожителька. – Але щось у вашому тоні підказує мені, що з ним пов’язана якась неприємна історія.

     – Вам тут спокійно?

     – Чому ні? – знизала плечима Ідзанамі. – Краєвиди  тут нічим не гірші, хіба що трохи інші. І вид на гору з іншого боку лісу відкривається пречудовий. Ви казали, що в долині розташоване село? Звідси, певно, його не видно…

     – Ні, не видно, – відповіла пані Акемі. – Бо відтоді від нього нічого не залишилося…

     – Шкода…, – засмутилася Ідзанамі.

     – То невже ніщо вас тут не зачіпає за живе? – не витримала лісова пані.

     – Схоже, що ні.

     Від досади пані лисиця боляче закусила губу .

     – Ні хороше, ні погане? Вам нічого не пригадується?

     – Абсолютно, – і, присівши на гладенький валун, звично підібрала під себе ноги. – Але…, – і тут Нічна Пані жадібно вслухалася в її слова, – ви змушуєте мене замислитися над багатьма цікавими речами…

     – Наприклад?

     – Я все розмірковую над тим, чим би зайнялася, якщо б народилась людиною. Спочатку, не відчуваючи божественних сил, я нічого про них не знала б і не стала б відшукувати у собі спеціально. Але, володіючи хорошими якостями душі, швидше за все  присвятила б себе якійсь благородній меті. Душе моя, чи розумієте ви, про що я кажу?

     – На жаль, це звучить зовсім незнайомо, – скрививши кислу гримасу, пробурчала пані Акемі.

     – А чи не ви стверджували, що знаєте мене краще за всіх? – засміялася богиня.

     – У той час, який ми провели разом, ваше життя не мало цілі. Єдине про що ви дбали, був хліб насущний. Бувало, його не вистачало, і ви голодували і сумували з цього приводу. Але коли з’являлася можливість вирощувати рис, завзято бралися до роботи. Харч був  необхідний для підтримання життя, але й його в духовному житті ви не ставили на перше місце.