Євгеній Шульженко - Гра почалась ІІ, Євгеній Шульженко

Перша кімната мала великі вікна замість стіни, в звичайний час тут сидів охоронець чи вахтер. В кімнаті пройшлись та зібрали трохи всіляких корисних речей. Рушили далі. Декілька кімнат були пустими, інші зачинені. Сергій не дуже практикувався в відкриті замків, хоча Кіра змушувала кожного це робити. Хлопець присів біля дверей та дістав шпильки. Возився наче цілу вічність, та замок все ж таки відкрив.

Діти посвітили всередину, та від побаченого напарник присвиснув. Кімната була завалена корисними речами. Тут були й ліхтарики з коробками з батарейками. Тут були зубні пасти та щітки. Тут були засоби для миття, мило, шампуні та інші господарські цікавинки. Діти швидко відкрили рюкзаки та почали пхати добро. Вистачило хвилин двадцять, щоб потім з силою закрити рюкзак та повісити на плечі.

Сергій та напарник вийшли з кімнати, тихо зачинивши двері. Замок замкнули шпильками та рушили на вихід. В цю мить, зі сторони однієї з кімнат почулись рухи. Діти завмерли, прислухаючись. Було враження, наче скрипнула пружина старого ліжка. Зараз було так тихо, що аж в вухах почало дзвеніти.

Тут хтось є? – почувся тихий голос з-за дверей.

Розвідники в мить відчули холодний піт на спині та лобі. Якщо їх хтось побачить або почує – буде біда. Кіра попереджала, що не можна себе видавати в ворожому таборі. Сергій та напарник переглянулись, швидко вимкнули ліхтарик. Але той як на зло так голосно клацнув, було враження наче всі навколо почули цей звук.

Я бачив світло, - знову голос дав про себе знати, - ви не з міста Сонця?

Напарник хотів щось сказати, але Сергій покрутив пальцем у скрині. Хлопець зробив крок вперед, перевіряючи як його буде чути. Тихо, тому треба тікати. Розвідники пішли до виходу, але в цей момент рюкзак Сергій розірвався та речі почали падати на підлогу. Тишу розірвало бахкання речей. Він чортихнувся.

Народ, випустіть мене, - почувся благаючий голос, - я полонений. Ну і чого тебе там закрили? - Сергій опустився на підлогу та почав згрібати речі, розуміючи, що ховатись немає сенсу, - за діло? Ні, я нічого не зробив, - відповів голос, - але губернатор міста Сонця трохи божевільний. Губернатор? – Сергій перестав збирати речі та сів, - міста Сонця? А ви прийшли сюди, навіть не знаючи де ви? – здивувався голос, - а ви я бачу, хоробрі діти. Ми просто зайшли подивитись, що тут, - Сергій намагався говорити спокійно, без тремтіння в голосі, хоча саме зараз йому було неймовірно страшно, - і вже збираємось уходити. Випустіть мене, - відізвався голос з-за дверей, - благаю вас! У мене своє поселення, я навіть не буду питати хто ви та що ви. Я піду до себе. Ви навіть не згадаєте про мене.

Витрачати час на замок розвідники не планували, але були вимушені знову відкривати кімнату з корисними речами. Там точно мали бути сумки чи рюкзаки. Так і вийшло. Схопили рюкзак та почали збиратись. Голос час від часу просив допомогти, а потім він став рішучим та нахабним. Полонений почав погрожувати, що буде зараз кричати та бити в двері. Це точно почують охоронці та натовпом прибіжуть дивитись, що відбувається.

Розвідники чортихнулись та опустили рюкзаки. Цей полонений точно не відчепиться, ще й чого доброго – дійсно почне кричати. Сергій дістав шпильки та передав напарнику, який підскочив до дверей та прийнявся відчиняти замок. Той здався та клацнув, двері відчинились.

Сергій увімкнув ліхтарик та посвітив на полоненого, який вмить закрив обличчя руками. Світла у в’язниці не було, тому будь яка зміна темряви – було дуже боляче та не приємно. Та хлопець з часом звик, жмурячись, відвів руки. Він оглянув розвідників та широко всміхнувся. Подякував та пішов до виходу. Сергій та його напарник швидко вдягли рюкзаки та побігли за полоненим. Вийти треба разом, а там кожен сам за себе.

Далі все було доволі швидко та не зрозуміло. Як тільки діти вийшли на площу, з тіні фонтану на них вискочила ціла зграя дітей. Вони закричали та замахали палицями. Полоненого одразу збили з ніг та оглушили трубою по голові. Напарник кинувся тікати через площу, та йому перекрили дорогу, завалили на землю та скрутили руки.

Сергій чкурнув вліво, за корпус з якого вони вийшли та спробував дістатись паркану. Але з тіні дерев вийшов той самий смаглявий хлопець, що неймовірно швидким ударом вибив все повітря з Сергія. Він впав на коліна та намагався вдихнути. Груди заболіли, з очей потекли сльози. Ворог встав перед розвідником та оглянув його з огидою на обличчі. Ще мить, він заніс кулак та вдарив по обличчю. Сергій відчув кров на губі, але його вже поглинала темрява. Він впав та втратив свідомість.

 

Вогнище розгорілось до самого неба. Поряд був фонтан, який вмить освітився, показуючи свої орнаменти. Діти міста Сонця сиділи навколо вогнища, грілись та розмовляли. В одній групі сидів губернатор Євген, поряд з ним присіла Валя та Оля, Степан був трохи осторонь.

Де наші нові полонені? – спитав Євген, подивившись на Степана. Я вирішив, що бомбосховище найкраще місце, - відповів Степан, повернувшись на губернатора, - там міцні двері, плюс тепер там буде постійна охорона. Як так вийшло, що вони пробрались до парку, - спитала Валя, - перелазили через паркан? Так, але їм просто пощастило, - пояснив Степан, - обхід вже був закінчений. Якби вони прийшли на десять хвилин раніше, то охоронці б зразу їх побачили. Треба дізнатись скільки їх всього було, - сказав губернатор, - ми зловили восьмеро, з повними рюкзаками. Допитаємо та дізнаємось, - підняв плечі Степан, - але я тобі точно кажу, що це діти з того селища, в якому ми були. Я впізнав деяких з них. От і добре, - Євген потер руки, - в мене навіть є ідея, що ми з ними будемо робити. А що з ними робити? – здивувалась Оля, - або будемо тримати у в’язниці, або випустимо. Нам потрібно налагодити стосунки з селищем. Які ще стосунки? – розізлився губернатор, - спочатку вони б’ють наших хлопців та дівчат, а потім намагаються обікрасти. Але і ми хотіли їх обікрасти, - погодився Степан, - Оля має рацію. Ні, - Євген махнув рукою, - я не згоден. Моя ідея в тому, що полонених потрібно задіяти в Іграх. – діти підняли брови та здивовано подивились на губернатора, - ну дивіться, зараз Ігор не проводимо тому, що діти наметового містечка бояться грати. В останні рази вони постійно програвали, тим більше було багато випадків, коли вони засинали дорослим сном. – Євген сів зручніше, - це зрозуміло, наші воїни не завжди встигають зупинитись. Та діти міста Сонця нудяться. Нам потрібно прийняти те, шо в нас своя маленька римська імперія. А як там розважали людей. Щоб ті не влаштовували бунти? – не дочекавшись відповіді, губернатор продовжив, - так! Вони влаштовували «Хліб та видовища!»  Тому ми зробимо те саме. Ігри тепер будуть не просто іграми та змаганнями. Це будуть Дитячі Ігри. З однієї сторони чемпіони міста Сонця, з іншої – полонені. Але це буде просто побоїще, - не погодився Степан та насупився, - ти хочеш влаштувати гладіаторські бої? Чому я? – здивувався губернатор, - це не я хочу, цього хочуть діти міста Сонця. Я лише хочу допомогти їм відчути життя!