Хуліо Кортасар - Читанка для Мануеля, Хуліо Кортасар

* * *

Другий поверх над бульваром, брудним від людей, неонові мухоловки для провінціалів, вузькі, помальовані червоним і золотим сходи, спертий дух колективного існування, гардероб із беззубою старою і стертими засмальцьованими жетонами, треба бути, мабуть, несказанно засмученим, думала Франсина, піднімаючись першою, щоб набратися духу й зайти до такого місця; на сходинках ще можна було відмовитися, попросити Андреса провести її до таксі, а потім самотньою пробути свою нікчемну ніч, але вона піднімалася, біле вино огорнуло її не менш тупою і печальною втомою, ніж задимлений салон нагорі з туманними чоловічими постатями на кількох рядах віденських стільців, помостом, де зелений і синій прожектори ворушили повітря гарячого акваріума, і великою золотою рибкою, що всміхалася геть нікому і щойно зняла бюстгальтера з блискітками, знову, вп’яте за вечір, поклавши його на бильце фотеля, де вже лежали блуза й спідниця і куди невдовзі легенько впадуть червоні трусики, і мадемуазель Антинея постане голісінька за три метри від Андреса і Франсини, що вже почали розрізняти форми і барви в мінливому тумані акваріума.

— Нарешті, — проказала Франсина. — Хоча для задоволення твоєї примхи можна було б вибрати щось краще.

Я дивився на неї з жалем — занадто вдягнену і відмінну для цього місця, де вона була єдиною жінкою. Як сказати їй, що ми прийшли не задля стриптизу, якщо я знову бачу її патетичну, миттєву, вперту спробу визначити себе перед лицем кожної незвичайної ситуації, мораль, не менш автоматичну, ніж дезодорант під пахвами і досконалість зачіски. Як у біса витягти її й вийти самому за межі усталених шаблонів, кастраційних ритмів нашого повсякденного животіння, і то цієї години, коли все було Людмилою і безоднею, подорожжю в нечистому потязі ревнощів і чимсь на кшталт тамбура, далекими кімвалами, можливо, тахікардією після склянок білого вина, який тамтам за повіками, Фриц Ланґ, своєрідна манера, з якою підійшов до мене гарсон, водночас догідливо і авторитарно, можливо, націлений пістолет у кишені білісінького жакета, і раптом суцільна пітьма, в якій усе було чеканням, бо щось у моїй душі знало про непочуте завдання, воно мені снилось, я, так би мовити, пережив його, і як тепер незмірно тяжко пояснити Франсині, якого біса я затягнув її в це сумовите кишло, де мадемуазель Антинея, хоч як подивись, була єдиним (із Франсиною на іншому полюсі, в іншій реальності, не менш нереальній), що заслуговувало назви гарного, заслуговувало тривати, саме такою була для мене Людмила, непомильні ознаки, завершення фактів протягом ночі, яке все ясне на краю тамтама, що й далі скандував свою відповідь, а тоді сказати Франсині, моя давня кохана подруга, дурненька моя, ти не розумієш, що ми прийшли не для стриптизу, поглянь на цього гладкого араба, що, напевне, витрачає свій тижневий заробіток, поглянь на дідка в напрасованій сорочці, що вмостився в першому ряду, щоб не пропустити жодної деталі, але це видається мені великою помилкою, бо ж кожному відомо, що лупа вбиває Клеопатру, поглянь на цих хлопців, які наче сплять, їхнє уявлення про чоловіка полягає в прикиданні байдужим, примружуються й прикипають очима до мадемуазель Антинеї, що насправді краща, ніж можна було припустити з огляду на такий тариф, як, по-твоєму?

— Вони мені огидні, вона і ці всі чоловіки, а надто ми.

— Ого.

— Це фарс для лицемірів, імпотентів і розчарованих.

— Ох.

— Навіщо, Андресе, навіщо? Я розумію, зрештою, що сьогодні, але чому оце?

— Скажімо, дівчинко, це кишенькова навколосвітня подорож, баланс після цілковитого припинення діяльності, довга ніч Нерваля під ліхтарем. Не дивися на мене так, у мені немає нічого суїцидного, це все метафора. Послухай трохи музику, яку поставили для бідолашної Антинеї, її грали в Акапулько рівно двадцять років тому, замолоду я мав платівку. Ні, ззаду вона нівроку з оцією такою self-contained[134] попкою. Ох, а тепер, а тепер ця її усмішка, дівчинко, лагідна й добра, як і ти.

— Нікчема, ти і твої self-contained попки, твій еротизм порнобібліотеки.

Проте її рука коло мого стегна, гаряча й судомно стиснута, теж почала, як не раз і давніше, свою навколосвітню подорож, докір веде до ніжності, ніжність — до поцілунку, поцілунок — до кохання, кохання — до прокидання, прокидання — до докору, швидке і сумне роз’єднання капсул, аж поки HACA тіл віддало наказ зблизитися ще раз і здійснити стикування («Reuter»). Поважна, таємнича, пересичена мадемуазель Антинея скінчила свій номер, ступивши крок убік, який увиразнив її груди, синя завіса з зірочками приховала побіжну картину ретельно вискубаної поцьки, на якій мінімальне прикриття, передбачене статтею А-2345 кодексу муніципальної моралі, здається, зникло, щоб з’явився рожевий спалах, а яскраво зелені прожектори збіглися з загальним рухом стільців, кілька ріденьких оплесків і рев, що не провіщав нічого доброго, поглянь, як виходить таїтянка в свої сорок п’ять років, коли вони з екзотичних країн, їм, не знаю чому, прощають і вік, і черевце.

— Ти, як бачу, знавець.

— Ні, дівчинко, це просто припущення. Але слухай, якщо ти й досі не пристосувалася до обставин, незважаючи на все випите, нічого не лишається, як іти й шукати те таксі, про яке ти казала нещодавно, бо вже написано, що цю ніч я проведу сам.

Нічого, тільки щось хрипке в голосі і оця манера роздивлятися сигарету, коли немає нічого кращого, ліпше сказати «тс!», не заважай мадемуазель Дуду, що, до речі, не мала нічого від таїтянки. Пальці Андреса стискалися, аж Франсині заболів лікоть, гримаса серед диму, потім повільна усмішка, яка ти добра, дівчинко. Але ніщо з цього дріб’язку не могло відволікти мадемуазель Дуду, що тепер почала операцію оголення в стані відвертої поляризації з музикою, немов вирішила опиратися кожним рухом малюнка мелодії, тобто щоразу, коли пісня підвищувала тон, мадемуазель Дуду опускала своє чорнюще лискуче тіло, щоб торкнутися пучками своїх черевичків приборкувачки, і щоразу підводилася, коли контрабас ткав своє глибинне павутиння. Гарненька, мовила Франсина голосом освіченої книгарки, в неї дуже витончені стегна. Її проблема — рот, додав Андрес, зараз побачиш. То ти знаєш її? Ні, я тут уперше, але, звичайно, бував у інших таких закладах, їх багато в цьому кварталі, як ти могла б дізнатися з путівників, які ви продаєте американцям. Отже, рот? Почекай, зараз побачиш, ще не кінець. І справді, бо старий у першому ряду похитав головою й пробурмотів довгу незбагненну промову,