Террі Пратчетт - Глиняні ноги, Террі Пратчетт

— Та не, на тебе ж крейди не напасешся, — Скажений Малолюдок Артур став навколішки, і його голова опинилася на рівні Колонових очей. — Якшо збираєшся вбитися, то, може, перш підпиши мені розписку на долар?

Знизу почувся брязкіт глиняних черепків.

— Шо це було? — здивувався Колон. — Я думав, та бісова штука розбилася...

Скажений Малолюдок Артур поглянув униз.

— Пане Колон, ти віриш у всю цю дурню про реінкарнацію? — поцікавився він.

— Я до всякого ненашого бруду навіть не торкаюся! — заявив Колон.

— Словом, він збирається докупи. Як оті дитячі конструктори.

— Гарна спроба, Скажений Малолюдку Артуре, — сказав Колон. — Але я знаю, що ви це кажете лише для того, щоб я напружився і підтягнувся, еге ж? Розбиті статуї самі докупи не збираються.

— Сам поглянь. Він уже майже повністю ногу зібрав.

Колон примудрився нахилити голову так, щоб поглянути крізь маленький (і запашний) проміжок між стіною та своєю підпахвою. Все, що він побачив, — це пасма туману та якесь непевне світло.

— Точно? — спитався він.

— Як весь час бігаєш по щурячих норах, то навчишся добре бачити в темряві, — відповів Скажений Малолюдок Артур. — Інакше тобі кінці.

Десь під Колоновими ногами щось зашипіло.

Він щосили зашкріб по цеглі однією взутою ногою та пальцями другої.

— У нашого чудовиська проблеми, — бадьоро рапортував Скажений Малолюдок Артур. — Здається, він собі коліна не тим боком повставляв.

Дорфл, згорблений, сидів у закинутому льосі, де раніше збиралися ґолеми. Час від часу він підіймав голову й сичав. З його очей лилося червоне світло. Якби щось могло здолати цю світляну течію й пірнути через очниці в червоні небеса за ними, то там би виявилося...

Сяєво всесвіту притискало Дорфла до землі. З далекої далечіні приглушено чувся голос всесвіту, який не мав ніякого відношення до Дорфла.

А вздовж обрію, сягаючи неба, стояли Слова.

Тихий голос сказав:

— Ти належиш сам собі.

Ця сцена прокручувалася перед очима Дорфла знову й знову: стурбоване обличчя, рука тягнеться вгору, заповнює все поле зору, і в нього раптом вливається крижане знання...

— ...Сам собі.

Ці Слова відбилися від Тих Слів, відскочили й застрибали туди-сюди, стаючи дедалі гучнішими, аж доки весь маленький світ між Словами не сповнився звучання та луни.

ҐОЛЕМУ ПОТРІБЕН ГОСПОДАР.

Літери вивищувалися на тлі всього світу, але луна ринула на них ударом піщаної бурі. В камені зародилися тріщини, зиґзаґами пішли все глибше й глибше, а тоді....

Слова вибухнули. Уламки їх — кожен розміром як гора — валилися на землю у фонтанах червоного піску.

А тоді всередину ринув усесвіт. Дорфл відчув, як усесвіт підхопив його, перевернув, відірвав від землі, підняв угору...

...і ось ґолем опинився всередині всесвіту. Він відчував його кругом навколо себе, його муркотіння, його заклопотаність, невпинні оберти його багатогранності, його гуркіт...

Між ним та Всесвітом вже не було ніяких Слів.

Він належав Всесвітові, Всесвіт належав йому.

Від Всесвіту неможливо було відвернутися, бо він був скрізь.

І Дорфл відповідав за кожен його подих і рух.

Не можна було сказати: «Мені звеліли». Не можна було сказати: «Це нечесно». Бо нікому було це вислухати. Тих Слів більше не було. Ти належав собі.

Дорфл крутнувся навколо пари осяйних сонць і помчав далі.

Не «Тобі заборонено». Але «Я Не Буду».

Дорфл провалився крізь червоне небо і побачив попереду темну діру. Ґолем відчув, як вона затягує його, помчав крізь сяйво вниз, а діра ставала все більшою, і ось її країв було уже й не видно...

Ґолем розплющив очі.

ВІЛЬНИЙ!

Одним рухом Дорфл розігнувся й постав на весь зріст. Витягнув руку й розпрямив пальця.

Легко вдавив пальця в стіну, на якій вели суперечку ґолеми, і акуратно повів ним по цеглі, що кришилася під його натиском.

Справа забрала кілька хвилин, але Дорфл відчував, що це має бути сказано.

Він дописав останню літеру і рівним рядочком витиснув після неї трикрапку. Після чого пішов, лишивши на стіні:

ВІЛЬНИЙ...

Блакитнуватий сигарний дим затьмарював стелю кімнати.

— А, звісно. Капітан Морква, — сказало одне з крісел. — Так... звичайно... але... чи справді він саме той?

— У нього є родима пляма у формі корони, сам бачив, — послужливо запевнив Ноббі.

— Але його біографія...

— Його ґноми ростили, — сказав Ноббі. Він махнув лакеєві бокалом. — Повторіть-но, шановний.

— Навряд чи ґноми можуть кого-небудь зростити до помітних висот, — сказало інше крісло. Присутні стримано всміхнулися.

— Чутки та байки, — пробурмотів хтось.

— Це — велике, жваве, а головне, складне місто. Боюся, наявність меча та родимої плями ще не свідчать про наявність належної кваліфікації. Нам потрібен король, у якого звичка до влади в крові.

— Як-от ви, ваша світлосте.

Ноббі з насосними звуками допався до нового келиха бренді.

— О, так, я звик до влади, — підтвердив він, нарешті відірвавши бокал від губ. — Начальство весь час мені шо-небудь наказує.

— Нам потрібен король, який користувався б підтримкою поважних сімей та головних гільдій міста.

— Капітан народу подобається, — сказав Ноббі.

— Ах, народу...

— Та все одно, хто б там не влаштувався працювати королем, бігом побачить, що несолодка це робота, — заявив Ноббі. — Старий Ветінарі вічно риється в паперах. Шо воно за інтерес отак-о ритись? Не життя, а самі тобі переживання — цілий день сидиш у кабінеті, ні секунди для себе, — він простягнув порожній бокал. — Друже, повтори-но ще. Тільки тепер повний, ага? Нащо тримати таку здорову склянку, якшо наливають тільки на донечко, правильно?

— Багато хто воліє смакувати букет, — пояснило дещо нажахане крісло. — Люди насолоджуються ароматом.

Ноббі подивився на бокал очима, в яких уже набрякли червоні сіточки й відображалося розуміння того, що чутки про збоченців у вищих колах суспільства виявилися правдою.

— Не, — сказав він. — Коли ви не проти, я буду його через рот.

— Якщо дозволите торкнутися суті справи, — вступило інше крісло, — то король не зобов’язаний віддавати кожну секунду управлінню містом. Він, звісно ж, матиме для цього спеціально навчених людей. Радників. Помічників. Людей із досвідом.

— А що ж тоді він сам робитиме? — здивувався Ноббі.

— Царюватиме.

— Махатиме народу зі святкової трибуни.

— Головуватиме на учтах.

— Підписуватиме документи.

— Жертиме, як не в себе, чудове бренді.