Террі Пратчетт - Глиняні ноги, Террі Пратчетт

— Як на мене, хороша робота, — прорік Ноббі. — Пощастить же комусь, га?

— Безумовно, король також має бути людиною, здатного вловити натяк, навіть кинутий здалеку, — гостро сказало крісло, але решта дружно зашикали.

Ноббі після кількох спроб таки зрозумів, де в нього рот, і ще раз глибоко затягнувся сигарою.

— Здається мені, — сказав він, — здається мені, що ви хочете знайти якогось ноббі-лі-тета з купою вільного часу і сказати йому: «Агов, сьогодні твій щасливий день. Покажи-но, як ти махаєш рукою!».

— О! Це гарна ідея! А вам, ваша світлосте, ніхто не спадає на думку? Ковтніть іще бренді.

— Ч’о ж нє, дяка, ви справжній джентельмен. Ну так і я ж теж, нє? Так-так, приятелю, до самого верху... Про запитання — ні, нікого такого не можу згадати.

— Власне кажучи, ваша світлосте, ми думали запропонувати корону вам...

Ноббі вирячив очі. А тоді роздув щоки.

Порскнути з рота хорошим бренді на протилежний бік кімнати — не найкраща ідея, особливо коли по дорозі трапляється запалена сигара. Полум’я вдарило в стіну, лишивши там пляму паленої деревини у точній формі квітки хризантеми, тоді як крісло Ноббі, у цілковитій відповідності до законів фізики, проскреготіло на своїх коліщатках спинкою вперед аж до дверей, які й зупинили його з глухим «бух!».

— Корону? — Ноббі закашлявся, і всім довелося ляскати його по спині, доки він знову не набув здатності дихати. — Корону? — прохрипів він. — Щоб пан Ваймз відрубав мені голову?

— І скільки завгодно бренді, ваша світлосте, — улесливо сказав хтось.

— Так а нащо воно мені, як я не матиму горлянки!

— Та про що ви?

— Пан Ваймз озвіріє! Він озвіріє!

— О небо, чоловіче...

— Ваша світлосте, — виправив хтось.

— Тобто ваша світлосте — ставши королем, ви зможете наказувати тому босякові його милості Семюелю. Ви будете, як ви сказали би, магнатом. Ви б могли...

— Наказувати старому Кам’янолицому? — перепитав Ноббі.

— Саме так!

— Я міг би стати королем і наказувати старому Кам’янолицому? — уточнив Ноббі.

— Так!

Ноббі втупився в задимлену стелю.

— Він озвіріє!

— Послухай, бовдуре...

— Ваша світлосте...

— Ваша світлосте, бовдуре ви такий, ви зможете стратити його, якщо захочете!

— Як це так, я не зможу!

— Чому?

— Бо він озвіріє!

— Він називає себе слугою закону, ну і якому ж закону він повинен служити, га? Звідки береться закон?

— А я звідки знаю! — простогнав Ноббі. — Він каже, що відчуває його шкірою!

Ноббі роззирнувся. Йому здалося, що оповиті димом тіні підступають все ближче.

— Я не можу бути королем. Старий Ваймз озвіріє!

— Та припиніть нарешті це повторювати!

— Тут дихати н’можливо, — пролопотів він. — Де тут вікно?

— Он там...

Крісло гойднулося. Ноббі вилетів у вікно шоломом уперед, упав на дах однієї з карет, звалився на землю і прожогом кинувся в ніч, намагаючись втекти від долі взагалі та сокири й колоди зокрема.

Усмішка Малодупко рішуче увійшла в палацову кухню і розрядила в стелю арбалет.

— Ані руш! — заволала вона.

Прислуга відірвалася від приготування обіду Патриція.

— Наказавши нікому не рухатися, — обережно сказав Тулумбас, аристократичним рухом виймаючи зі своєї тарілки шматок побілки, — чи мали ви на увазі...

— Добре, капрале, решту лишіть на мене, — сказав Ваймз, поплескавши Усмішку по плечу. — Мілдред Полегенько на місці?

Всі обернулися в один бік.

Мілдред упустила ложку просто в суп.

— Усе гаразд, — сказав Ваймз. — Просто я маю поставити вам ще кілька запитань...

— В-вибачте, в-ваша... м-милосте...

— Ви не зробили нічого поганого, — запевнив Ваймз, оминаючи стіл. — Але ж ви взяли додому не тільки харчі для родини, авжеж?

— В-ваша м-милосте?

— Що ще ви взяли?

Мілдред поглянула на раптом здерев’янілі обличчя решти слуг.

— Були ще старі сорочки, але пані Приправко, повірте, дозволила мені...

— Ні, не це, — урвав Ваймз.

Мілдред облизнула раптово пересохлі губи.

— Ну, був... був ще крем для взуття...

— Послухайте, — якомога м’якше мовив Ваймз. — Всі носять з роботи додому всілякі дрібниці. Дрібниці, яких ніхто не помічає. До зникнення яких ніхто не ставиться як до крадіжки. Це як... це як природне право. «На тобі, боже, що мені негоже». Негоже, панно Полегенько, розумієте? Мені крутиться на язику слово «залишки».

— Е... ви маєте на увазі... недогарки свічок?

Ваймз глибоко вдихнув.

Так приємно виявитися правим — навіть якщо розумієш, що досягнув цього, лише здійснивши всі можливі помилки.

— О, — сказав він.

— Ал-ле це не крадіжка, ваша милосте. Я ніколи нічого не крала, в-ваша милосте!

— Проте ви брали додому недогарки свічок? І кожного, гадаю, вистачало на добрячі пів години, якщо поставити на блюдечко? — м’яко продовжував Ваймз.

— Але це не крадіжка! Це приробіток, ваша милосте.

Сем Ваймз ляснув себе по лобі.

— Приробіток! Звісно! Саме це слово я й підбирав. Приробіток! Усім потрібен приробіток, чи не так? Що ж, це чудово, — промовив він. — Гадаю, ви брали недогарки зі спальні його високості, так?

Навіть попри свій переляк Мілдред Полегенько зуміла усміхнутися усмішкою людини, яка досягла недоступного нижчим істотам рівня Просвітлення.

— Так, ваша милосте. Мені це дозволено. Вони значно кращі за старі недогарки від грубих свічок, які в загальних залах.

— І саме ви за потреби ставите на стіл його високості свіжі свічки, чи не так?

— Так, ваша милосте.

«Можливо, навіть частіше, ніж тільки за потреби, — подумав Ваймз. — Навіщо ж дозволяти їм згоряти ледь не повністю...»

— Дівчино, а ви не покажете мені, де вони зберігаються?

Служниця поглянула через стіл на домоправительку, яка і собі кинула погляд на командора Ваймза і по хвилі кивнула. Вона була досить тямущою, щоб зрозуміти, коли те, що схоже на прохання, насправді є наказом.

— Ми тримаємо їх тут поруч, в окремій комірчині для свічок, ваша милосте, — повідомила Мілдред.

— Проведіть нас, будь ласка.

Приміщення й справді було невеличким, але полиці в ньому були аж під стелю напхані свічками. Там були свічки висотою в цілий ярд, які використовувалися в залах для прийомів, і маленькі, для щоденних потреб, використовувані в усіх інших приміщеннях і відсортовані тут за якістю.

— Оці ми ставимо в покоях