Террі Пратчетт - Глиняні ноги, Террі Пратчетт

насвистувати крізь зуби. «Ось і маєш, — думав він. — Ми настільки переповнили себе запитаннями, що вони починають вихлюпуватися через вінця і перетворюватися на відповіді».

Він почувався таким живим, яким не почувався вже багато днів. Нещодавня розвага все ще відлунювала в його жилах, підштовхуючи мозок працювати. Він знав: це те саме друге дихання, яке приходить після того, як виснажишся. Ти настільки змучений, що перша ж адреналінова доза б’є тебе так, ніби на тебе звалився троль. У них уже напевне є все — всі деталі пазла. Краєчки, куточки, вся картинка. Все є і тільки чекає, щоби його склали докупи...

— А ці ґолеми, — сказав Ваймз. — Вони ж, мабуть, просто обсипані миш’яком?

— Цілком можливо, ваша милосте. Мені довелося бачити одного такого в Квірмійському відділенні Гільдії алхіміків, то, ха, у нього миш’як впікся в долоні, бо він протирав тиглі пальцями...

— Вони не відчувають жару, — замислено промовив Ваймз.

— Чи болю, — додав Морква.

— Це правда, — сказала Смішинка. Вона розгублено переводила погляд з одного співрозмовника на іншого.

— Їх неможливо отруїти, — продовжував Ваймз.

— І вони підкорюються наказам, — додав Морква. — Без розмов.

— Ґолеми роблять усю по-справжньому брудну роботу, — сказав Ваймз.

— Треба було згадати про це раніше, Смішинко, — заявив Морква.

— Ну, розумієте, капітане... Ґолеми просто є. Ніхто не звертає на них уваги.

— Жир під нігтями, — промовив Ваймз, не звертаючись ні до кого персонально. — Старий подряпав свого вбивцю. Жир під нігтями. Жир із миш’яком.

Він подивився на свого записника, який так і лежав на столі. «Ось воно, — подумав він. — Те, чого ми не помітили. Ми шукали скрізь. Тож ми знайшли відповідь, але не здогадалися, що це — відповідь. І якщо ми не побачимо її просто зараз, то не побачимо вже ніколи...»

— З усією повагою, ваша милосте, але навряд чи це нам допоможе, — наче здалеку долинув до нього голос Смішинки. — Є дуже багато ремесел, де використовуються одночасно і миш’як, і жир.

«Щось, чого ми не помічаємо, — продовжував міркувати Ваймз. — Щось невидиме. Ні, не обов’язково невидиме. Щось, чого ми не помічаємо, бо звикли це бачити. Щось, що вбиває ночами...»

І тут до нього дійшло.

Він моргнув. Яскраві зірочки перевтоми змушували мозок функціонувати в чудернацький спосіб. Втім, логічне мислення вже все одно не спрацювало.

— Ані руш, — наказав він, піднімаючи руку на знак зберігати мовчання. — Я зрозумів, — тихо додав він. — Ось воно. На столі. Бачите?

— Що, ваша милосте? — спитав Морква.

— Невже ви не здогадалися? — відповів питанням на питання Ваймз.

— Про що, ваша милосте?

— Про те, що отруює його високість. Ось же воно... на столі. Бачите?

— Ваш записник?

— Ні!

— Він п’є «Загорбатський» від Обіймиведмедя? — спитала Смішинка.

— Сумніваюся, — відповів Ваймз.

— Промокачка? — спитав Морква. — Отруєні пера для письма? Пачка «Зілляштана»?

— О, а де вона? — спитав Ваймз, плескаючи себе по кишенях.

— Стирчить з-під листів у папці «Вхідні», ваша милосте, — сказав Морква і з докором додав: — Тих самих, на які ви ніколи не відповідаєте.

Ваймз узяв пачку і витягнув ще одну сигару.

— Дякую, — сказав він. — Ха! Я не спитав Мілдред Полегенько, що ще вона принесла з палацу, крім харчів! Хоча це, безумовно, теж є маленькою «премією» слуг! Стара пані Полегенько була швачкою, справжньою швачкою! А зараз осінь! Воно вбиває ночами, під ранок! Бачите?

Морква схилився до самісінького столу й пильно придивився до його поверхні.

— Нічого не бачу, ваша милосте, — зізнався він.

— Звичайно, не бачите, — погодився Ваймз. — Бо там нічого бачити. Ви й не зможете нічого побачити. І саме так ви можете зрозуміти, що це — там. От якби його там не було, ви б це одразу побачили! — він широко й напів-безтямно усміхнувся. — Але не побачили б! Ясно?

— Ваша милосте, з вами все гаразд? — стривожено спитав Морква. — Я знаю, що ви трохи перепрацювали за ці останні кілька днів...

— Я недопрацював! — заперечив Ваймз.— Я гасав як навіжений у пошуках триклятих Доказів, замість того щоб просто сісти і п’ять хвилин подумати! Що я вам усім завжди кажу?

— Е... е... Ніколи нікому не вірте?

— Ні, не це.

— Е... е... Кожен у чомусь та винен?

— І не це теж.

— Е... е... Те, що хтось є представником етнічної меншини, саме по собі ще не свідчить, що ми маємо справу з мерзенною тупою плюгавою сволотою?

— Не... Коли це я таке казав?

— Минулого тижня, ваше милосте. Після того як до нас приходили з Комітету «Рівність Зросту».

— Ну, і не це. Я глибоко переконаний, що часто повторюю дещо інше, що прямо стосується цієї ситуації. Дещо лаконічне про роботу поліцейського.

— Наразі нічого не можу пригадати, ваша милосте.

— Добре, я придумаю щось ізбіса влучне і буду надалі постійно повторювати.

— Пречудово, ваша милосте, — радо відгукнувся Морква. — Приємно бачити вас таким же, як у старі добрі часи. З нетерпінням чекаю, коли почнемо роздавати коп... клепати всім як слід. Е... То що ми знайшли, ваша милосте?

— Побачите! Ми негайно йдемо до палацу. Покличте Анґву. Вона нам може знадобитися. І прихопіть ордер на обшук.

— Тобто кувалду, ваша милосте?

— Так. І сержанта Колона.

— Він поки не повертався, ваша милосте, — сказала Смішинка. — Хоча мав би здати зміну ще годину тому.

— Вештається десь, аби подалі від проблем, — виснував Ваймз.

Скажений Малолюдок Артур визирнув через краєчок стіни. Десь з-під Колонових ніг на нього поглянули два червоно-вогненні ока.

— Важкий, еге?

— Т’к!

— Довбани його другою ногою!

Почувся дивний звук, ніби щось кудись засмоктувало. Колон дивно скривився, а тоді до Артура долинуло «чмок» і через мить тиші — гучний удар глиняної маси об землю.

— Черевик, за який він тримався, зісковзнув, — простогнав Колон.

— Як це?

— Він був... е... слизький всередині...

Скажений Малолюдок Артур потягнув його за пальця.

— Тоді вилазь давай.

— Не можу.

— Чого це? Він же більше на тобі не висить.

— Руки стомилися. Ще десять секунд, і бути мені силуетом