Террі Пратчетт - Глиняні ноги, Террі Пратчетт

бачу, нас дезінформували, — додала вона, пропікаючи поглядом Боґґіса та Дауні. — Дозвольте мені принести щирі вибачення. Ходімо, панове.

Вона поспіхом зникла у дверях. Боґґіс хутко рушив за нею.

Дауні обережно торкнувся свого носа.

— Яку ціну Гільдія встановила за вашу голову, ваша милосте? — поцікавився він.

— Двадцять тисяч доларів.

— Справді? Гадаю, ми однозначно повинні її підвищити.

— Приємно це чути. Доведеться мені купити новий ведмежий капкан.

— Я, е, проведу вас до виходу, — запропонував Морква.

Коли він поспішно повернувся, Ваймз, вистромившись із вікна, обмацував стіну під карнизом.

— Жодна цеглина не змістилася, — бурмотів він. — Жодна черепиця не посунута... а перед центральним входом цілодобово стоїть охорона. Дивно.

Він знизав плечима, повернувся до столу і взяв залишену пані Долонею записку.

— Щось не думаю, що й тут ми знайдемо якісь докази, — промовив він. — Вона вся у жирних відбитках пальців.

Ваймз поклав записку і зиркнув на Моркву.

— Коли ми знайдемо винного у цьому всьому, — сказав він, — десь нагорі списку обвинувачень стоятиме «Змусив командора Ваймза вилити на килим цілу пляшку „Загорбатського“». За таке вішати треба.

Він здригнувся. Існують речі, яких люди не повинні собі дозволяти.

— Це огидно! — заявив Морква. — Навіть уявити собі, що вони припустили, ніби ви могли отруїти Патриція!

— Мене особисто принижує те, що вони вважали мене настільки тупим, щоб тримати отруту в столі, — відгукнувся Ваймз, припалюючи сигару.

— Слушно, — погодився Морква. — Невже вони думали, що ви — якийсь дурень, який триматиме подібні докази провини там, де їх може знайти хто завгодно?

— Саме так, — сказав Ваймз, відкидавшись на спинку стільця. — Ось чому я тримаю їх у кишені.

Він закинув ноги на стіл і видихнув хмарку диму. Доведеться поміняти килим. Він не збирається провести решту життя, працюючи в кабінеті, яким блукає примарний алкогольний дух.

Морква так і стояв із роззявленим ротом.

— От лихо, — сказав Ваймз. — Слухайте, чоловіче, все ж просто. Очікувалося, що я закричу: «О, випивка!» — і без роздумів заковтну. Після чого певні поважні стовпи суспільства, — він вийняв сигару з рота і сплюнув, — виявлять у мене (причому у вашій присутності, що було гарним ходом) докази злочину. Сховані, але сховані не настільки добре, щоб вони їх не виявили, — він сумно похитав головою. — Проблема, знаєте, в тому, що, ставши залежним, лишаєшся ним назавжди.

— Але ви дуже добре трималися, ваша милосте, — зауважив Морква. — Я не бачив, щоб ви вжили хоч краплю ще з...

— А, це, — перебив Ваймз. — Я не про випивку казав, а про роботу поліцейського. Допомогти позбутися алкогольної залежності готова купа народу, але немає нікого, хто організовував би маленькі зустрічі, на яких можна було би встати і сказати: «Мене звуть Сем, і я таки реально покидьок, який підозрює в усьому всіх без розбору».

Він витягнув з кишені паперового пакунка.

— Треба, щоб це дослідив Малодупко, — сказав він. — Хоча я й так збіса твердо переконаний, що не став би пробувати це на смак. Тож я прокрався до їдальні й набрав собі пакунок цукру. Щоправда, мушу додати, довелося згаяти трохи часу на те, щоб вибрати з цукерниці напхані Ноббі недопалки.

Він відчинив двері, вистромив голову в коридор і гукнув:

— Малодупку!

І знову звернувся до Моркви:

— Знаєте, мене аж підбадьорило. Старі мізки нарешті запрацювали як слід. Ви знаєте, що вбивства скоїв ґолем?

— Власне, так, ваша милосте.

— Ага, але чи знаєте ви, що в усьому цьому незвичайного?

— Уявлення не маю, ваша милосте, — відповів Морква, — крім того, що це був якийсь новий ґолем. Гадаю, його самі ж ґолеми і зробили. Але, звичайно, їм потрібен був жрець, щоб написати потрібні слова, і вони мусили скористатися піччю пана Гопкінса. Гадаю, старі вирішили, що це має бути цікаво. Врешті-решт обидва були істориками.

Тепер настала Ваймзова черга роззявити рота від подиву.

Нарешті він опанував себе.

— Авжеж, авжеж, звичайно, — сказав він трішечки непевним голосом. — Так, тобто це ж очевидно. Як двічі два. Але... е, ви здогадалися, що ще у ньому особливого? — завершив він, намагаючись не видати інтонаціями решток своєї надії.

— Ви маєте на увазі той факт, що він з’їхав з глузду?

— Ну, я й не думав, що він виграв би Чемпіонат Анк-Морпорка з розсудливості, — сказав Ваймз.

— Я маю на увазі, ваша милосте, що вони самі довели його до божевілля. Інші ґолеми. Вони не хотіли, але це виявилося його конструкторською вадою. Вони хотіли, щоб він умів і міг чи не все на світі. Він був для них як... дитина, я думаю. Уособлення всіх їхніх надій і мрій. І коли вони виявили, що він убивав людей... ну, для ґолема це — жахіття. Вони не повинні вбивати, і тут це скоїла їхня рідна глина...

— Хоча для живих у цьому немає нічого особливого.

— Але вони вклали в нього все своє майбутнє...

— Викликали, командоре? — пролунав голос Смішинки.

— А, авжеж. Це миш’як? — спитав Ваймз, передаючи їй пакунка.

Смішинка понюхала.

— Ваша милосте, це може бути миш’якова кислота. Звичайно, я маю провести аналіз.

— Я думав, кислоти мають плюскатися собі в яких-небудь баночках, — сказав Ваймз. — Е... що це у вас на руках?

— Лак для нігтів, ваша милосте.

— Лак для нігтів?

— Так точно.

— Е... гаразд, гаразд. Кумедно: я думав, він зелений.

— Зелене має не дуже добрий вигляд на пальцях, ваша милосте.

— Я про миш’як, Малодупку.

— О, миш’як буває яких завгодно кольорів. Сульфіди — це, ваша милосте, руди — бувають червоними, коричневими, жовтими або сірими. А якщо провести їхнє нітрування, тобто нагріти разом із селітрою, отримаєш миш’якову кислоту. І, ваша милосте, хмару гидкого диму, справді неприємного на запах.

— Небезпечна штука, — сказав Ваймз.

— Таки нічого приємного, ваша милосте, — погодилася Смішинка. — Але багато корисного. Кожум’яки, красильники шкір, малярі... Миш’як використовують не тільки для отруєнь.

— Дивно, що вся ця публіка не мре від нього як мухи, — зауважив Ваймз.

— О, ваша милосте зазвичай вони винаймають ґолемів...

Слова лишилися висіти в повітрі навіть після того, як Смішинка замовкла.

Ваймз спіймав погляд Моркви і став глухувато