Радек Рак - Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак

пий брудну воду, аж срачки дістанеш, і нехай тебе хами у річку штовхають і закидують гноєм. А я стоятиму і, курва, сміятимусь. Що ти на це?

— Не знаю, що ти плетеш… Не бий же, агов! Хто ти взагалі такий?

— Хто я такий? Хто Я такий?! — Якуб знову доклав Винярському наосліп. Попав по нирці, влучно. — Я, якби ти, дурню, не пам’ятав, Вікторин Богуш!

По міні пана Богдана було видно, що вони збараніли. Але тоді озвався жид.

— Не бий його, Кубо. І не насміхайся з його. Усі ми добре знаємо, що ти навіть трохи на пана Вікторина схожий, але це не причина. Прогнали його пан Богуш? Ну, так, прогнали, хто б там знав, що сидить у вельможній панській голові; напевно, нічого. Але це не значить, що ти його бити можеш, ну.

— Забагато собі дозволяєш, жиде, уважай, оренду в тебе заберу.

— Яку оренду, хлопче? Що з тобою? Ти ж Куба Шеля. Майне шабес-гой. Рік тебе не було, ми гадали, що тебе в лісі вовки з’їли або що в розбійники пішов, і невідомо, що гірше.

— Дім вар’ятів, — буркнули пан Богдан Винярський, вирвали палицю з руки отуманеного Якуба й тарахнули по голові спершу його, а потім жида.

Шеля поточився, але встояв, бо череп мав твердий; Кольман зате зів’янув і повис, заплутавшись халатом за дишло. Мишастий неспокійно затоптався і копнув свого пана, який із шумом звалився на дорогу. Тварина зробила кілька кроків назад, потім кілька вперед, і так двічі колесо воза прокотилося по голові Кольмана.

— Ой, я пердолю, — простогнали Винярський від вигляду кривавих смуг на залізному ободі колеса і виблювали в папороті.

Якуб, масуючи розбите тім’я, наблизився до воза, але вже не було на що дивитися. Він перестав дивуватися прозвиську старого єврея, бо його голова тепер справді мала вигляд розтоптаної синьої капусти.

— Шкода його, добрий був орендар, — буркнув він. — Чесний. Де я такого іншого знайду?

Пан Богдан Винярський зі шмарклями під носом спробували потихеньку втекти, але Якуб схопив його за комір.

— Не поспішайте, пане брате. Ви ще не відповіли на моє запитання.

— Не знаю, про що ти говориш, чоловіче добрий. Я не знаю тебе. — Винярський шморгнули носом, втягнули шмарклі. Весь трусилися й виглядали так, ніби мали зараз розплакатися. Але виглядали також, ніби говорять щиро.

— Що з тебе за ветеран з-під Рашина? Трохи крові — і вже ригаєш.

— Я ж був зв’язківцем. Кур’єром. Шістнадцять років тоді мав, де мені там до поля битви.

— Подивися на мене. Хто я такий? — Якуб шарпнув Богдана, наблизив обличчя до його обличчя, око до ока.

Винярський стали труситися ще сильніше, розм’якли, наче мали ноги з тіста на галушки, й вибухнули роздираючим дитячим риданням. Вони й справді не впізнавали Вікторина в Якубі.

Зробилося зовсім темно. Кінь скубав якусь травичку з узбіччя, не звертаючи уваги на труп за його задом. Шеля гиркнув на Винярського:

— Іди до лісу, викопай могилу. А спробуй-но тікати, пане брате, то як пса приб’ю.

Герой з-під Рашина побрели на тремтячих ногах на край папоротей і в підстилці й жовтій землі вигребли руками плитку ямку. Якуб стояв над ним із палицею в руках і мовчав.

— Не вбивай мене, — заголосили нарешті Богдан. — Прошу, що маю, то дам, але не вбивай. У Богушів у домі я годинник залишив, золотий на ланцюжку…

— Ти ще дурніший, ніж на те виглядаєш. Жидові могилу копаєш, дурню, не собі!

У Богдана наче нове життя увійшло, він навіть став цілувати ноги Якуба, але той тільки з огидою копнув його й наказав жвавіше братися до роботи.

Коли пан Винярський копав, з тіла єврея вийшли два чорти, один з бороди, другий з-під ярмулки. Той, з бороди, був товстий, червоний і мав маленькі ріжки, а той, з-під шапочки, — гарні оленячі роги й старанно доглянутий ковтун.

— Будьте здорові, пане Вікторине. — Обидва чорти струсили із себе вошей і вклонилися до землі.

Але Якуб знав, що з чортами краще не мати справи, бо це погано для людини кінчається. Тож він перехрестився, прочитав молитву до святого Михаїла і кількома словами наказав чортам забиратися. Тоді чорти подалися до лісу, але той, товстий, ідучи геть, захихотів:

— Ви знаєте, як нас прикликати, добрий пане!

— З ким ти розмовляєш? — запитали Богдан.

— Гівно тебе то обходить. Копай далі.

Потім перетягли труп у яму й присипали абияк землею і сухим листям, попередньо стягнувши з нього довгий плащ, чоботи й штани. Під кінець Якуб притоптав тимчасову могилу й трохи на ній поскакав, щоб земля краще вляглася.

Після того всього зазирнули вони всередину воза. Місяць уже світив ясно, і було видно, що Кольман вертався з покупками, ймовірно з Пільзна, яке донедавна було окружною резиденцією, поки установи не перевели до Тарнова. Знайшли гас, непромокальні англійські тріски, цукор, буряки, капусту, сіль, порошок від гарячки, трохи ситцю, вовни й два сувої необробленого полотна, ремені, пасочки, блакитні стрічки й навіть кілька книжок, хоча важко сказати яких, бо писані по-жидівському. Кольман, напевно, скорочував дорогу і їхав лісом, аби швидше дістатися додому.

— Хто дорогу простує, той в могилі ночує. — Якуб скочив на козли й невесело розсміявся із власного жарту. — Ну, поїхав навпрошки просто на лоно Авраама, чи куди там жиди йдуть після смерті. А я сам чув, як він казав, що в лісі зло чигає. То й має. Накаркав собі. Заскакуй-но, пане брате. Поїдемо й ми.

— Куди? — перелякано запитали Винярський.

— Додому до чорта. Що ти зблід, дурню? Пожартував я. До кнайпи Кольмана поїдемо, речі відвеземо. Скажемо, що на старого розбійники напали, а ми його знайшли мертвого й ограбованого. Лиш кинь частину тих чамаданів у якийсь яр і порозкидай усе на возі. Мусить правдоподібно виглядати. Добре є. Вісьта вйо, шкапо.

І так вони рушили в ліс. А те, що чаїться й одвічно живе в карпатській пущі, дивилося на них з-поміж дерев. Якубові й справді здавалося, що чує в темряві шепоти й шелести, і навіть спів. І десь із пам’яті своєї-не-своєї випливли слова Старого Мишки: