Анна-Марі Слотер - Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю

братів та невісток, я погоджуюсь, що це правда, і часто спостерігаю її серед друзів. Коли жінка застрягає у ролі доглядальниці сім’ї, вона, як правило, підтримує стосунки зі своїми батьками, братами чи сестрами значно тісніше, ніж із рідними свого чоловіка.

Я непокоюся про це щодо своїх хлопців. Найбільше мені хотілося б, аби вони привели додому чудових дружин, які стануть частиною нашої сім’ї, але щоб вони і надалі вважали себе синами, братами, чоловіками й одного дня батьками, а також розвивали себе в професійному плані.

Сподіваюся, вони знайдуть роботу, яку любитимуть. І хай як склалося б, хочу, аби вони знали, що я буду пишатися ними, коли вони докладатимуть усіх потрібних зусиль на побудову міцних родин і вважатимуть цей вибір важливішим за все інше, чого вони можуть досягнути. Також вірю, що вони будуть готові взаємно підтримувати своїх дружин матеріально й морально.

Сподіваймося, що до того часу, коли вони досягнуть цього етапу, суспільство буде на їхньому боці.

Сім’я — це фундамент розвитку. Щонайменше з часів промислової революції ми розподілили роботу на дві різні сфери, одна — це світ чоловіків, інша — жінок. Що більше жінки входили у світ роботи, то більшого тиску зазнавала сім’я, і навпаки. Однак наскільки сім’я робить роботу можливою, настільки й робота робить можливою сім’ю. Від нас залежить створення умов, які зміцнюватимуть і те, і інше.

Я покладаю надії на прийдешні десятиліття. Покоління двотисячників, до якого належать і мої сини, здається, розуміє потребу здолати минуле, те, що Девід Брукс називає «велике Я»{411}. Емілі Есфахані Сміт і професорка маркетингу зі Стенфорду Дженіфер Л. Аакер написали про двотисячників як про «покоління шукачів». Вони спиралися на дослідження, яке засвідчило, що 3/4 покоління двотисячних перебуває в пошуках «змістовної роботи».

Нехай це буде суб’єктивним твердженням, але «їхньою визначальною рисою{412} є те, що вони зв’язані із чимось більшим, ніж вони самі. Люди, які дотримуються свідомого способу життя, відчувають зв’язок з іншими, з роботою, із сенсом життя та світом загалом». Тісний зв’язок з іншими людьми — це сутність піклування й турботи.

Усі ми можемо стати на захист опіки. Ми можемо змінити спосіб нашого мислення, висловлювання, планування, роботи та голосування. Ми — жінки та чоловіки — можемо об’єднатися. Ми можемо завершити справу, яку розпочали наші мами та бабусі, а також розпочати нову власну революцію.

Подяки

Роздуми у цій книжці — найважча робота, яку я коли-небудь виконувала. За тиждень до того, як вийшла книжка «Чому жінки досі не мають усього», я сказала своєму агенту, що я вирішила написати книжку про роботу та сім’ю за будь-яких обставин. Я також мала написати книжку про зовнішню політику (і я напишу). Через два тижні я підписала контракт. Мою думку змінив шквал відгуків на статтю, які переконали мене, що чимало голосів повинні бути почутими у цій розмові. Моя перша подяка адресована тисячам читачів, що прямо написали мені або коментували, дискутували та постили відгуки в он-лайн обговоренні після виходу статті. Серед вас є мої друзі та колишні студенти, але більшість — зовсім незнайомі мені люди. Мені ніколи не вдасться відповісти усім вам, про що я шкодую. Проте я прочитала все, що ви писали, і критику також. Усе це сформувало мою точку зору.

Ваш внесок буде роками проявлятися в тому, що я називаю «реакція та відповідь на дослідження». Я виголосила сотні промов для різноманітної жіночої аудиторії: для семидесятирічних з Сарасоти, інвестиційних банкірок, торгових представниць, студенток, дипломаток, юристок, керівниць відділу кадрів, підприємниць та представниць громадських організацій. Щоразу, вислуховуючи ваші запитання та коментарі, я записувала свої враження після того. Проте одна із зустрічей досі переслідує мене: тиха жінка, якій вдалося протиснутися крізь натовп людей, які скупчилися довкола мене після лекції. Вона відвела мене вбік, коли я збиралася вже йти геть, і розповіла, що двадцять з гаком років тому у неї народився син, який страждав від неповносправності. Вона залишила роботу та відмовилася від мрій, щоб доглядати за ним. Вона дякувала мені за статтю та доповідь, оскільки останні двадцять років почувала себе невдахою. Досі бачу її лице перед собою та пам’ятаю власне хвилювання при думці, що хтось, маючи стільки відваги та сили, мусить ще нести додатковий тягар соціальних очікувань. Вона — інший приклад, який американське суспільство могло б брати більше до уваги. Це ми маємо бути їй вдячними та мільйонам таких, як вона, які поставили сім’ї вище за кар’єри.

Коли я розпочала написання цієї книжки, то усвідомила себе у зовсім новому світі академічного дослідження, коментарів, звітів, суспільної точки зору, блогових постів та твітів. Раптово я стала членкинею унікальної групи жінок та чоловіків, які думали та писали про проблеми роботи та сім’ї роками, які так само, як і я, надсилали безперервний потік покликань на статті, книжки та погляди. Дякую моїм друзям із Twitter — Нанет Фондас, Калі Йост, Крістін Мащка, Патріку Фіцгібонсу та багатьом іншим, кого я знаю; журналістам Марії Шрівер, Лізі Белкін, Кей Джею Дел’Антоніо, Ананду Гірідхарадасу та Тіму Крейдеру; банкірці та філантропці Адріенні Аршт. Особлива подяка Деборі Феловс, авторці книжки «Мамина робота» (1985), яка випередила свій час на тридцять років і яку сьогодні ми обоє можемо назвати «Татовою роботою».

В академічному світі та світі найрозумніших людей я насамперед вдячна Джоан Вільямс, авторці класики «Незламна стать» та одній з перших осіб, якій я зателефонувала після реакції журналістів. Елен Галінскі з Інституту сім’ї та роботи, Марсі Піт-Кетсоупс зі Слоунського центру, який займається питаннями віку та роботи при Бостонському коледжі, Сарі МакЛанахан та її колегам у Бендхейм-Томас Центрі з дослідження дитячого благополуччя при Принстоні, Стюарту Фрідману та його проекту «Інтеграція роботи та життя» при Школі Уортона Пенсільванського університету, Робіну Елі з Гарвардської Бізнес-школи, Чай Фелдблуму та Кеті Коріган з юридичної школи Джорджтаунського університету, Джоан Барш і проекту, присвяченому лідерству, при компанії McKinsey, які зробили безцінний внесок та були дуже корисними. Уся ця громада в боргу перед Кетлін Крістенсен та Фундацією Альфреда П.Слоана, які вже протягом десятиліть систематично фінансують дослідження на теми жінок, роботи та сім’ї.

Чимало великих учених у галузях мікроекономіки, психології, соціології, політології та гендерних студій присвятили свої життя дослідженню та аналізу, а також складній концептуальній та теоретичній роботі, які розширили межі нашого мислення та знань про гендерну рівність. Як дослідниця з іншої сфери, мушу визнати, що я б не змогла