Джон Гришем - Бар «Когут»

— Звісно, — відповіла Зола. — Двоє чи троє.

— Мені це подобається, — сказав Марк, намагаючись привнести в розмову трохи гумору. — Закордонна філія «Апшо, Паркер і Лейн».

— Я зав’язала з тією фірмою, — промовила Зола, намагаючись усміхнутися. Але їй не подобалася ідея знов переводити гроші якомусь незнайомцеві. Гроші не проблема, запевняли її хлопці. На рахунку фірми було п’ятдесят тисяч доларів — бери скільки треба. Її розчулили їхні щедрість і готовність допомогти, і вона вперше розповіла про свою таємну скарбничку, яку вона зберігала саме для такої ситуації. На хлопців справило враження, що вона примудрилася заощадити понад шістнадцять тисяч доларів протягом навчання в юридичній школі. Це було нечувано.

Вони насправді не могли звинувачувати її за бажання покинути місто. Орендодавці вже вчинили проти них позов за прострочені платежі в січні. Кромлі щойно вдарив по них позовом на двадцять п’ять мільйонів за грубу недбалість. Уряд скоро почне стягувати з них шістсот тисяч сумарно. Їх розшукують десятки розлючених клієнтів, їм надзвонюють діловоди судів. Мейнард звільнив їх, і тепер вони фактично безробітні. А найбільшою їхньою проблемою було розслідування, санкціоноване Окружною асоціацією адвокатів. Це було питанням часу, коли їхні справжні імена будуть розкриті та їм також доведеться покинути місто.

Вони під’їхали до бару «Когут», де хлопці стежили за дверима, поки Зола бігала нагору й збирала речі. Потім вони заїхали до банку, де вона зняла з ощадного рахунку десять тисяч. Той банк не міняв долари на західноафриканські франки, тому вони попрямували до обмінного пункту біля Юніон-Стейшн. У телефонній крамниці вони заплатили 390 доларів за чотири розблоковані міжнародні стільникові телефони стандарту GSM із SIM-картами, блютусом, камерами, повного клавіатурою, повністю адаптовані під соціальні мережі: три для себе, один, якщо все вийде, для Бо. О четвертій тридцять вони під’їхали до аеропорту Даллеса й підійшли до стійки «Брюссель Ейрлайнз». Користуючись старою кредиткою, Зола заплатила тисячу п’ятсот доларів за квиток у обидва кінці до Дакара з чотиригодинною стоянкою в Брюсселі. Якщо не буде затримок, вона прибуде до Дакара близько четвертої години наступного дня, після вісімнадцяти годин подорожі.

Перед контролем вони вдосталь наобіймалися й наплакалися. Хлопці дивилися їй вслід, поки вона не зникла за спинами інших подорожніх.

Вони повернулися в місто і знічев’я пішли на футбол.

О ДЕВ’ЯТІЙ НАСТУПНОГО ранку, коли Зола була десь між Брюсселем і Сенегалом, Марк і Тодд зайшли в студспілку в студмістечку Американського університету й сіли за столик напівпорожнього кафетерію. У джинсах і з наплічниками вони нічим не вирізнялися з-поміж інших. Вони купили каву й поводилися, як у себе вдома, наче розмістилися готуватися до занять. Марк вийняв один із своїх телефонів і підійшов до скляної стіни з видом на студмістечко. Він зателефонував до фірми «Коен-Катлер» із Маямі та спитав адвоката на ім’я Руді Стассен. Згідно з офіційним сайтом фірми, Стассен був одним із кількох компаньйонів-застрільників позову проти «Свіфтбанку». Секретарка сказала, що пан Стассен на засіданні. Марк сказав, що це важливо й він зачекає на лінії. Через десять хвилин Стассен сказав: «Алло».

Марк назвався адвокатом із округу Колумбія і повідомив, що має тисячу сто клієнтів «Свіфтбанку», які підписали договори й готові приєднатися до одного з шести колективних позовів.

— Атож, ви звернулися куди треба, — відповів Стассен із смішком. — Ми позиваємось як прокляті. Двісті тисяч клієнтів за останніми підрахунками. А звідки ваші клієнти?

— Усі в районі столиці, — сказав Марк, поклавши телефон на стіл і сівши навпроти Тодда. Він перемкнувся на гучний зв’язок і стишив звук. — Я начебто прицінююсь, шукаю найвигідніші умови. Яка у вас комісійна винагорода?

— Точно не скажу. Ми вважаємо, що адвокатські гонорари будуть обговорюватися окремо. Наразі ми маємо двадцятип’ятивідсоткові договори з нашими клієнтами і, крім того, візьмемо вісім відсотків від валового розрахунку. Звісно, все це має затвердити суд. Ще раз, як вас звати? Апшо? Щось я ніяк не знайду ваш веб-сайт.

— А його й нема, — промовив Марк. — Я практикую напряму, поштою.

— Он як, доволі дивно.

— Нормально. А що ви можете сказати про перемовини?

— Наразі пригальмувало. «Свіфтбанк» проголошує, в пресі, звісно, що хоче домовлятися й рухатися далі, але його юристи воловодять. Розвели тяганину, штампують, як шалені, мільйони клопотань. Звична справа. Але ми досі вважаємо, що банк піддасться й піде на угоду. То ви в ділі? Ви сказали, що прицінюєтесь.

— Вісім відсотків звучить непогано. Я в ділі. Надішліть мені документи.

— Оце правильно. Я доручу це молодшій компаньйонці, її звати Дженні Вальдес, вона вас супроводжуватиме.

— Можна ще запитання?

— Авжеж:.

— Як вашій фірмі вдається впоратися аж із двомастами тисячами клієнтів?

— Спільними зусиллями, — засміявся Стассен. — Наразі ми маємо десять молодших компаньйонів, які керують тридцятьма помічниками — як параюристами, так і фахівцями. Це найсученіший, перепрошую, найчисленніший колективний позов, що нам вдавалося зрихтувати, але ми даємо раду. Це ваш перший колективний позов?

— Еге ж. На перший погляд, якесь безумство.

— «Безумство» — це влучно сказано, так, але повірте, воно того варте, пане Апшо.

— Звіть мене просто Марк.

— Дякую за довіру, Марку. Ми тебе підключимо, і можеш сповістити своїх клієнтів, що за добу їх долучать до справи. Після чого нам залишається лише чекати. Ось тобі номер Дженні Вальдес. Узяв ручку?

— Угу, — Марк записав номер і закінчив розмову. Він навис над своїм ноутбуком, а Тодд пішов роздобути якоїсь їжі. Жуючи мафіни й посьорбуючи каву, вони майже не розмовляли, думали про Золу, яка надіслала їм повідомлення: приземлилася, переліт відбувся без пригод. Зрештою Марк глибоко зітхнув і зателефонував Дженні Вальдес. Він говорив із нею п’ятнадцять хвилин, робив нотатки і запевнив її, що все оформлено належним чином і він готовий негайно надіслати облікові картки всіх своїх одинадцятисот клієнтів «Свіфтбанку». Відклавши телефон, він глянув на Тодда й промовив:

— Якщо я натисну «Надіслати», ми здійснимо ще тисячу сто злочинів. Ми готові піти на таке?

— Адже ми все вирішили.

— Немає сумнівів?

— У нас усе сумнівне. І все сумнівніше й сумнівніше. Але це наш єдиний шанс виплутатися. Надсилай.

Марк легенько натиснув на кнопку «Надіслати».

ТАКСІ ЗОЛИ ПЛЕНТАЛОСЯ у вуличному заторі, найхаотичнішому з усіх, що вона коли-небудь бачила. Водій сказав, що кондиціонер зламався, але вона сумнівалася, що той узагалі колись працював. Попри опущені вікна, повітря було задушливе й затхле. Вона