Франк Тільє - Пазл

що в біса ця драбина робить у підвалі, поряд із бочкою пального? Можливо, потрібно знайти драбину, щоб потім скористатися нею, наче… наче у грі.

У цю мить він повернув голову до одного з верхніх екранів, трохи лівіше. Щось привернуло його увагу, можливо, якийсь рух чи відблиск. Він уважно придивився до хмарки пікселів, але вони залишалися чорними. Він уже опускав очі, коли помітив кружок світла на екрані 27.

Хтось пересувався в темряві з потужним ліхтарем.

Сліпучий кружок зник з екрана 27 і за кілька секунд з’явився на екрані 26. Здавалось, людина крокувала швидко. Весь на нервах, Ілан вдивлявся в кожен куточок екрана, шукаючи бодай якоїсь підказки, але не бачив абсолютно нічого, окрім підлоги та стін, освітлених ліхтарем. Невдовзі його охопила паніка: а якщо це вбивця, що збирається скоїти новий злочин? Він увійде до кімнати, можливо, до ­Хлоїної, і…

Екран 22, 21… Людина рухалась далі. На мить Ілан побачив, як чиясь рука повертає ключ у замку на ґратах, і побачив, як теліпається величезна зв’язка ключів. Людина, що пересувалась, наче привид, мала всі ключі від гри, могла піти куди завгодно у цій лікарні, підніматись на поверхи, заходити до кімнат… Справжній володар ключів. Хто це? Гадес? Убивця з викруткою?

Екран 4. Знову ґрати.

І звук, що лунає десь по той бік дверей, що ліворуч від Ілана.

Молодий чоловік відчув потужний викид адреналіну. Людина йшла не в напрямку житлових кімнат, вона наближалась до контрольного пункту. Вона йшла просто сюди.

Екран номер 2. Пучок світла. Присутність. І прямо там, за дверима, брязкання ключів. Один з ключів входить у замок, заледве за метр від нього. Ілан підскочив і притиснувся до стіни за дверима, готовий ударити своєю зброєю.

Давай, відчиняй, відчиняй ці двері.

Молодий чоловік затамував дихання, спиною стікав холодний піт. Проворот ключа зупинився. Чому він не відчиняє? Чого він остерігається?

Він почув, як ключ виймають.

Лайно!

Розчарований, він поглянув на екран 2. Ліхтар націлився на об’єктив, велике жовте сонце обпікало піксельну поверхню. Потім, зненацька — цілковита пітьма. Світло зникло. Ілан приклав вухо до дверей. Більше не було ані звуку. Він кинувся до стіни з екранами. Протягом наступних хвилин він бачив на екрані, що ліхтар вмикається і одразу вимикається, наче незнайомець не хотів, щоб його впізнали.

Куди він іде?

Ілан боявся найгіршого, він тут задихався, загнаний у кут, наче пацюк. У нього були камери, але у «іншого» все одно була перевага. Що робити? Тікати звідси і розбудити інших? Він подумав про Хлою, уявив, як вона прокидається і бачить перед собою примару. Вона не встигне навіть закричати. Воно забере її, як забрало Мокі та Лепренса. А Ілан не хотів, щоб це сталося. Він досі в неї вірив. Вірив у можливе продовження їхньої історії.

Раптом він відчув запах пального. Ілан налякано поглянув під двері. Він побачив, як рідина розповзається і перетворюється на прозору калюжу, що атакує ніжки стільців, стола, системні блоки комп’ютерів.

Він задкував по мірі того, як калюжа підступала.

— Навіщо ви це робите?

Звук клацання. На екрані 2 Ілан помітив полум’я запальнички. «Інший» збирався його підпалити.

— Я знаю, хто ви. Вас звати Люка Шардон.

Вогонь на екрані застиг, наче свіча. Ілан влучив у ціль. Він почекав на відповідь, яка так і не пролунала, і продовжив:

— У палаті 27 чоловічого крила була біблія з вашим іменем та міфологічні малюнки. Такі самі, як і на стінах цієї лікарні. На аркуші на животі Мокі був почерк вашого лікаря, Санді Клеор. Ви мені снилися, Люко. Ви були ув’язнені в тій сумнозвісній палаті 27, там був санітар на ім’я Алексіс Монтень… Ви вже були ув’язнені тут, багато років тому…

Язик полум’я залишався на тому ж місці посередині екрана. Воно світило слабко, але достатньо, щоб Ілан міг розгледіти мішок з ряднини і дві дірки на рівні очей. Від цього образу він похолонув, але намагався продовжувати, видивляючись хоч якусь реакцію.

— У моєму сні ви заховали шматок простирадла в один з прутів ліжка. І насправді я знайшов той прут, але тканина зникла. На ньому було написано «ІЛ АН 2-10-7». Що в цьому такого важливого, що ви заховали його там? Розкажіть мені, прошу.

Ілан ледве встиг закінчити фразу. Полум’я перетнуло екран у напрямку вниз і охопило пальне. Блакитний килим полум’я розстелився під дверима і вибухнув великою вогняною стіною. Ілан кинувся до вікна і вистрибнув назовні.

Він стояв там, під снігопадом, і дивився, як палає кімната. Він зачинив металеву шафку, що захищала електричні дроти, тож електрику не закоротило і світло на верхньому поверсі не згасло. Він приклав долоню до стіни і навпомацки пішов назад. Вітер, напевно, замів його смолоскип снігом, бо коли він дійшов до краю будівлі, джерела світла там більше не було. Він важко крокував, намагаючись наступати на власні сліди, йому було боляче дихати, обличчя замерзло, хоча було максимально захищене каптуром.

Нарешті він знайшов вікно, через яке виліз. Він видерся на нього, зістрибнув у кімнату, де вони перед цим палили багаття.

Була цілковита пітьма. У Ілана не було ніяких засобів, щоб зорієнтуватися. Він спробував піти праворуч, але врізав­ся у стіну. Він пішов уздовж стіни і йому здалось, що він про­йшов у двері. Далі пішов ліворуч, щоразу ледь не па­даючи.

Подув вітер, наче зверху дмухав якийсь велетень. Порожнеча навколо нього здавалась безмежною. Ілан подумав, що, мабуть, він перебуває у вестибюлі біля входу. Але в якому напрямку йти тепер? Він був розгублений і наляканий. Він не міг рухатись далі у темряві. Згорбившись, крокуючи, наче старигань, він забився в куток і сів, тримаючи свою палицю в руках.

Почувся тріск. Ілан напружився. Він побачив, як кружок ліхтаря з’явився й одразу зник. В одному місці, потім в іншому. Він підскочив, загнаний у кут, наче пацюк, і вдарив палицею в порожнечу. Світло продовжувало танцювати, промінь світла бив у очі, зникав і з’являвся вже в іншій точці. Ілан махав без упину, його прут розсікав повітря і зрештою впав на підлогу.

— Навіщо? — простогнав він з останніх сил.— Навіщо ви з мене так знущаєтесь?

Світло зникло, і він лишився сам у темряві.

Ілан заволав про допомогу.

Але його голос заглушило його власне ридання.

52

Коли до палати після деяких обстежень знову привезли Люку Шардона, прив’язаного до ліжка на коліщатках, Санді Клеор досі була там. У неї був утомлений вигляд, але в очах горіло якесь збудження.

— Я так боюсь усіх цих обстежень,— промовив Люка Шардон, залишившись наодинці з психіатром.— Весь час, що я тут, вони не припиняли проводити наді мною різні маніпуляції. Кричали мені на вухо, кололи в мене то одне, то інше, наче я якась річ. Вони не знають, наскільки це болісно.

Він глянув на час і подивився у вікно. Падав сніг.

— Дивіться, дивіться, схоже, йде сильний сніг. Дістатися додому буде