Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

скеля чи валун. Вереск був… настільки сповнений розпачу, що спиною пройшли дрижаки. У цьому крику не було виклику, гніву чи люті — лише біль і страждання.

Андрель поволі підвів арбалет, цілячись у невиразний абрис. Древко стріли, що лежала в жолобі, було вкрите знаками, які для обдарованих талантом мали б світитися в темряві, а в більшості жерців викликали б лють. Великий Кодекс — Великим Кодексом, але певні речі просто не можна використовувати. Наконечник стріли був умочений у три найсильніші отрути, про які він взагалі чув — аведре, червону мії та витяжку із залоз певного морського слимака, який навіть не мав власної назви. Якби він випадково торкнувся до них голою рукою, йому залишилося б жити хвилину.

Андрель вважав себе мудрим і розважливим, врешті-решт, саме тому він досі був живий. Наказано було схопити чи вбити, що його мовою означало застрелити, отруїти, розрубати та втопити, а рештки запакувати в мішки й доставити для досліджень. Він не мав наміру ризикувати сутичкою серед ночі із чимось, що розірвало дорослих чоловіків на шматки. Притулив щоку до ложа арбалета.

Створіння раптом стрибнуло вперед. Рука Андреля здригнулася на скобі, стріла пішла в темряву, але таємничий вбивця саме виконав гігантський, неправдоподібний стрибок принаймні на тридцять ярдів, промайнувши над їхньою криївкою. Темна форма пронеслася на тлі неба: смуга тіні, яка на мить закрила зірки і приземлилася поміж мисливцями та селом. Два арбалети клацнули водночас, перш ніж Андрель встиг розвернутися: не бачив, що відбулося, але здавлене, сповнене люті гарчання Уели підказало йому все. Промазали обоє, нічна вбивця та кращий войовник, якого він знав, не вцілили в щось розміром із людину на відстані меншій за два десятки кроків. До того, як він встиг перекинутися на живіт, прибульця вже не було.

* * *

Цей крик донісся звідкись із боку села. Він мимоволі звільнив кількох духів, ті з’явилися, формуючи Силу в захисні шнури. Відізвав духів, перш ніж ті сплели свою мережу. Чужий кричав десь за чверть милі. Він відчував його виразно, так як відчуваєш увіткнуту в тіло скалку: діра у світлі, темрява на стежках духів, що рухалися швидше, ніж ведмідь під час атаки. Але це не були крики чудовиська, що нападає. Смуток, жаль, очікування. Навіть у цій плямі чужості добре відчувалися емоції. Ти шукаєш, еге ж? Шукаєш своїх, чужий у чужому місці, позбавлений контакту з рештою, а розуму, що колись був частиною тебе, вже не існує. Що зробиш, коли не отримаєш відповіді?

Легеньке тремтіння землі принесло звістку про нову порцію льоду, яка впала до озера. За кілька ударів серця він почув плюскіт, потім шум хвилі. Проігнорував це.

Один зі службових духів повернувся з північного сходу. Занурився в нього й передав образ. Решта відповіла збудженням і лютим мурмотінням. Він подумки заспокоїв їх і рушив уперед.

Місце, в яке його привів образ, було невеличкою щілиною у скелі. Власне, до неї можна було дістатися тільки згори. Кільканадцять стоп завдовжки, дві — завширшки. Важко сказати, наскільки глибокою вона була. До неї вели численні стежки малих падальників, яких сюди приманив запах. Він бачив ті сліди на голій скелі: дрібні подряпини від кігтів, сліди коротких боїв, коли хтось із них намагався забрати скарб лише собі. Він сів на краю щілини й випустив духів. Тріщина була майже повністю заповнена снігом, наче природний льох, а там… Тіла. Дванадцять, тринадцять, чотирнадцять. Ті, на самому низу, лежали там уже багато місяців, може й років. Переважно молоді люди, діти. Поламані кістки, роздавлені черепи, рани від ножів, сокир, прутів, сліди від вогню. Їхня смерть не була легкою. Він ширше розкрив розум, ступив на стежку духів. Ні, всі вони вирішили відійти, жодна душа не чіплялася за тіло. Більше він тут нічого не дізнається.

Вітер доніс наступний крик. Він здригнувся. Хтось умирав.

* * *

Вони почули крик, як, мабуть, і всі в радіусі трьох миль. Навкруги не було дерев чи високих скель, звук нісся далеко, і хоча був стлумлений, вгризався в душу. Смуток, самотність, занедбаність. Кеннет глитнув слину й сунув меч, який вже встиг наполовину витягти, в піхви. Звук ішов від села, з відстані половини Милі, тож наразі їм нічого не загрожувало. Цікаво було, як староста пояснюватиме все це зранку.

Більшість солдатів підхопилися на ноги, але, як і він, зараз ховали зброю. Вони були далеко, надто далеко, а той крик не ніс загрози. Лейтенант покликав Берґха.

— Ти зауважив рух?

— Ні, пане лейтенанте. Нікого. Навіть миші чи дощового черв’яка.

— А як собаки?

— Не сплять. Неспокійні, нервуються. Завтра з ними будуть проблеми.

— Тримай їх на короткому ремені. На світанку рушаємо до села, старості доведеться пояснити, навіщо він вказав нам для ночівлі місце, де ми не мали б почути цього крику. І…

Стлумлений, схожий на грім звук наповнив повітря. Потім почувся голосний плюскіт і шум, що ставав дедалі голоснішим.

— Що воно таке?

Кеннет не помітив, хто запитав, але Берґх знав відповідь.

— Льодовик. Від нього саме відламався великий шматок. Я вже бачив таке, коли був тут минулого разу. Озеро майже до середини досить мілке, тож коли від того льоду йде хвиля, то розганяється на мілині, набираючи сили. Біля берега без проблем валить людину з ніг. Інколи може вдертися на сушу десь на сорок-п’ятдесят ярдів. От лише послухайте.

На підтвердження цих слів почувся звук хвиль, що билися об берег. Пізніше на мить встановилася тиша, чути було лише вітер.

Цього разу вереск, що розідрав темряву, був інший. Лють, гнів. Ненависть. І притлумлений, наче раптом обірваний людський крик. Перш ніж він стихнув, усі вартівники вже стояли, тримаючи шаблі, мечі та сокири напоготові. Собаки розвернулися в бік села, порикуючи й ховаючи під себе хвости, їхня шерсть стояла дибки. Застигли між жахом і нападом шалу. Поганий знак.

— Десятники, до мене.

Не мав підвищувати голосу: в тиші, яка запала після останнього крику, навіть шепіт було добре чути.

— Не думаю, щоб хоча б хтось тепер засне, а до світанку ще три години, — почав він віддавати накази. — Берґх, псів на швору: не хочу, щоб вони кинулися в бій самі. Андане, людей в десятки, в кожній — хоча б по два пси: до сходу сонця вони будуть нашими вухами та очима. Усі повинні носити плащі. І нехай не натягують арбалетів, у цій темряві ціль побачать ледве за кілька кроків від себе. Велерґорфе, візьмеш Вовка та Ґавера, підберіть собі