Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

відчути, бо раптом частина оточення зникає, розмивається, ніби з нього усунули якісь звуки, барви чи запахи. Типове магічне белькотіння.

Але це не змінювало того факту, що чародії виглядали дедалі більш схвильованими. Цей убивця був незвичайним, обидва маги стверджували, що він користується якимось видом Сили, який напевне не належить до жодного відомого аспекту. Це також не були шаманські чари агерів: вони не відчували жодного сліду духів-прислужників. Ця Сила була абсолютно чужою й водночас геть потужною. Андрель вважав, їм пощастило, що село лежало на узбіччі, бо інакше воно обов’язково привернуло б до себе увагу кількох магічних гільдій та більшості храмів. «Тут стало б тісно від них», — кисло подумав він. А зараз їм треба лише трохи почекати, поки Гірська Варта залишить околиці, а тоді розраховувати на дещицю щастя.

* * *

Іти цією місциною не було проблематично. Камені, скелі, завали валунів, нанесених льодовиком у часи, коли в нього ще було достатньо сил, аби переходити через озеро. Він любив такі місця, вони нагадували йому рідний край. У своєму сіро-бурому вбранні, з каптуром, накинутим на голову, він міг присісти, знерухоміти, а людина пройшла б за крок від нього, не здогадуючись про загрозу. Духи тихо співали про кров і битву.

Він наближався до села з півдня, коли відчув чари. Людські, вони смерділи аспектом Нічної Тіні. Усміхнувся до себе: це було очевидно, що не тільки він відчув, що тут щось з’явилося. За триста кроків попереду, на краю села, поміж кількома великими валунами повітря трохи тремтіло, немов від жару. Не дуже добрий чарівник, якщо його можна відчувати на такій відстані. Усередині могло приховуватися не більше ніж декілька людей. Він знайшов чаклуна — передусім тому, що до нього вів ланцюг, зітканий з тіні, на кінці якого вилося чорне створіння. Це була не аспектована магія, хтось тут грався у викликання демонів. Сила завжди спокушає дурнів, навіть якщо це може порушувати людські кодекси.

А тоді він відчув його. У країну духів, у світ, накладений на світ, в аспектовані джерела — навіть у самий Морок — було вбито льодову колону. Він одразу зосередився лише на ній. А чарівник і справді поганенький, якщо досі її не помітив. Це джерело локалізувалося десь за милю від села.

Котловина була точнісінько такою, на яку Кеннет і очікував. Майже круглий плаский шматок каменя, оточений з усіх боків високими скелями, один вузький вхід.

— Добре місце, еге ж?

— Так, пане лейтенанте, — Андан увійшов усередину, роззирнувся навколо, сплюнув на землю. — Двадцятеро лучників на отих скелях трохи вище — і за півхвилини від нас не залишиться й сліду.

Велерґорф зазирнув усередину і широко вишкірився.

— Так. Нам навіть дрова дали, щоби ми розпалили собі вогонь. Щоб легше було цілитися.

— Може, й так… — Кеннет стенув плечима. — Але пам’ятай, що вони бояться ночі. Хто б сюди по нас не прийшов, не думаю, щоб це виявилися рибалки. Знайдемо краще місце.

Попрямував ліворуч, на лисий, мов яйце, пагорб, де без перешкод дули вітри, але звідти солдати мали б вид навсібіч.

Околиця справді була паскудною: ані деревини, ані кущика чи навіть моху. Скільки бачило око — скрізь голі скелі та каміння. Солдати, зібравшись навколо командира, куталися у плащі й намагалися знайти якесь затишніше місце. Не було схоже на те, щоб ті, кому випала перша варта, їм заздрили. Вочевидь, і мови не було про те, щоб розпалювати вогонь.

«Як хтось міг схотіти тут жити», — подумав лейтенант, сідаючи поблизу каменя. Хоча, з іншого боку, він бачив села та поселення, що лежали у значно невдаліших місцях. Так воно зазвичай і бувало в горах: багато хто лишався там, куди закинули їх доля чи випадок, щасливі чи ні. Природа вессирських горців забороняла їм піддаватися, розчаровуватися, наказувала чіплятися пазурами за кожен шматок землі, виживати. Ця завзятість, ця затятість, що передавалася з поколінь, виховала твердий і впертий народ, який вжився в ці гори, вріс у них, носив їх у кістках і серцях, як тут казали. Саме це, схоже, і тримало рибалок у цій місцині. Упертість.

І ця впертість могла виявитися для Варти найбільшою перешкодою. Якщо старійшина села надалі стане стверджувати, що весь розгардіяш — лише через дурнуватий жартик, а решта мешканців його підтримає, то Шоста рота повернеться до Белендена з нічим. Від убивства минуло надто багато часу, а несподівана гостинність і поведінка мешканців — як і напруженість собак — недостатній привід, аби перевернути село догори дриґом.

Кеннет міг би з чистим сумлінням — чи вдаючи його — повернутися до казарм, бо ж староста села все заперечував і привів свідків, але…

Ну власне, але пусті хати, зачинені вікна та двері. Рибалки боялися, причому боялися так, що частина їх мешкала в сусідів або й узагалі втекла з села. Не випускали з хат дітлашню, в сутінках зачинялися на всі засуви. А це означало, що вони бояться ночі. Кеннет обвів поглядом небо: швидко темнішало. Ні, вбивця чи вбивці — якщо ті перебували десь неподалік — не стали перти просто на село. А це означало, що вони не вдарять і по сорока солдатах. «Сподіваюся», — усміхнувся він подумки. З іншого боку, наразі вони не могли зробити нічого, окрім як просто перечекати ніч і повернутися до села, щоб порозмовляти ще з кількома мешканцями. Інакше він мав би відчуття, що взагалі дарма сюди прийшов.

* * *

Це дивовижно, яке враження може справити крик серед ночі. Особливо такий, що вибухає в повітрі за спиною, в місці, де нікого не повинно бути.

Вони вже чули такий минулої ночі, і попередньої також, але ніколи так близько. Лише багатолітній вишкіл утримав їх від того, щоб мигцем зірватися та націлити зброю кудись назад. Маскувальні чари тоді припинили б свою дію. Ґендерц не змінив позиції, Уела ледве здригнулася, а Биґрон лежав, наче камінь. Андрель усміхнувся в темряву. Це була добра дружина, найкраща, в якій він служив.

На мигах, повільними жестами, він показав убивці та магу, що мають не зводити очей із села, і перекотився на спину, уникаючи різких рухів. Вереск знову прошив повітря. Здавалося неможливим, аби щось подібне вилітало з людського горла. Він легенько підвів голову, вдивляючись у темряву. Воно було там: безформна пляма, ледве кільканадцять кроків позаду, щось схоже на тінь У темряві. Він відразу зрозумів, що мав на увазі Покривка. Якби не Цей крик, ніколи не здогадався б, що це щось — не