Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

— Вибачте, пане лейтенанте, але ж у цих хлопців більше не буде проблем, правда? Бо батько, хоч і буркун, але ж непокоїться.

То ж через їхню дурість ціла рота Варти марширувала сюди через півпровінції.

— Якщо в когось і будуть клопоти, то лише в того купця. Дурень. Але тільки тоді, коли ми зазирнемо на зворотному шляху до Ленхерра. А зараз я до сутінок мушу знайти ночівлю для моїх людей. Тут є якесь зручне місце неподалік?

Господар явно знітився.

— Ну, із цим буде проблема, пане офіцере. Тут у нас немає достатньо великої хати, щоб вас розмістити, а околиця холодна й волога…

— Гірська Варта звикла спати надворі. Це тримає людей в доброму здоров’ї. Трохи відійдемо до озера та станемо табором. Вкажете добре місце?

— Гм… Ну, як іти тою дорогою, що ви прийшли, то за якісь півмилі звідси стоять три великі камені, за ними є стежина, а десь за чверть милі від неї — невеличка котловинка, прикрита скелями. Вітер туди не задуває, та й від води не тягне. Тільки там із дровами важко, тож, якщо дозволите, ми вам хоча б дерево дамо, щоб вам не в холоді та темряві ночувати.

— Дрова ми приймемо із вдячністю. І на той рибний суп вранці прийдемо, — Кеннет широко усміхнувся. — А тепер якщо ваша ласка, господарю, ми вже підемо, доки ніч не надійшла.

Коротко попрощавшись, вони вийшли. Староста ще вказав місце, звідки могли набрати дров, а потім відразу рушили на ночівлю. Коли проминули останній будинок, Велерґорф вицідив крізь зціплені зуби:

— Я вже можу припинити усміхатися, пане лейтенанте?

— Можеш.

Вони доволі часто бували в таких селах, що лежали на узбіччі, в місцях, де закінчувалися торговельні шляхи. Люди, які там жили, найчастіше вважали Імперію наполовину прокляттям, наполовину міфом, а контакти зі світом утримували лише за допомогою купців та митарів, що час від часу заявлялися тут у супроводі збройної охорони. Зазвичай солдатів Гірської Варти вітали похмурими обличчями та зловорожими поглядами, трусячи вилами та сокирами й не дуже, схоже, розуміючи, чим Варта відрізняється від банди розбійників. Але така поведінка означала, що все навколо гаразд. Такий образ села пасував до розповіді та спогадів Берґха. До села, де мешкають мовчазні, похмурі, ворожі горці собі на умі.

Але якщо місцеві сердечно усміхалися, запрошуючи на почастунок та ночівлю й водночас запевняючи «пана офіцера», що «аніякі різуни ми си не бачили» і що «все тута файно», то Кеннет також широко усміхався, відмовлявся від гостинності, посилаючись на обов’язки й відходив із рукою на мечі, відчуваючи неприємний свербіж поміж лопатками. Так, як оце зараз. Це через візити в такі місця він набув звичку носити щит привішеним за спиною.

Тут від самого початку щось було не так. Староста не дуже здивувався, коли їх побачив, і замість почати з гарикання й похмурої міни, поводився так, наче саме знайшов загублених синів. Хлопці з батьком з’явилися в одну мить, із оповісткою такою гарною та складною, що ні до чого неможливо було причепитися. Ну, може, крім того, що важезний купецький віз, навантажений по борти діжками із сушеною та в’яленою рибою, жодним чином не міг «понестися галопом». Особливо якщо їхав по тому, що в цій місцині вважалося за дорогу. Радше осі переламав би. А тепер, на додачу, їм вказали місце для ночівлі майже за милю від села. І точно в якомусь скельному котлі, де нічого не можна побачити чи почути.

— Андане!

Десятник підбіг, побризкуючи панциром.

— Ти придивився до села, як я наказав?

— Авжеж, пане лейтенанте. У сімнадцяти хатах не було видно диму над димарями. У вікнах темно, жодного руху. Ще не ніч, але дітлашні надворі не було. Тиша і спокій. Ми зазирнули на кілька подвір’їв, ніби шукаючи води. Не знайшли жодної дитини.

— Усі господарства виглядають як оце у старости?

— Так. Пусте подвір’я, посередині хата на кільканадцяти палях, десь у п’яти стопах над землею, все засипане галькою. З трьох боків паркан, відкритий у бік озера, і нічого крім нього.

— Добре. Наскільки швидко той чорнявий горець із синами пішов додому?

— Майже бігом, лише головою кивнув — і його вже не було. Мешкає в хаті поряд.

Якийсь час вони марширували мовчки. Кеннет кинув оком на десятника, долоні підофіцера спочивали на руків’ї зброї.

— Вони бояться, так?

— Я сказав би, що так, пане лейтенанте. Скупчуються разом, Дітей не випускають із будинків, деякі вікна — закладено, замкнено віконницями, наче настала зима. Бояться, причому сильно. Що сказав староста?

Кеннет у кількох реченнях переповів, що вони почули.

— Що, дурнуватий жарт? Треба було їм вигадати щось краще. Зрештою, навіть якби вони це зробили, то собак не обдуриш.

Лейтенант і сам це помітив. Відтоді, як вони ввійшли до села, пси ходили, не згинаючи лап, безперервно нюхали повітря, а шерсть на їхніх хребтах їжачилася. Відчували кров і смерть, причому — не риб’ячу.

— Дійдемо, куди нам вказали, а там розглянемося. Сьогодні — подвійні варти, Андане. Не хочу, аби вночі хтось перерізав нам горлянки.

— Слухаюся, пане лейтенанте.

* * *

Коли загін полишав село, Андрель зітхнув із полегшенням. Староста був мудрим, відіслав їх туди, де вони нікому не будуть заважати. Якийсь час він прикидав, куди б той відіслав його дружину, якби знав про їхню присутність. Напевне, на дно озера, з каменем, прив’язаним до ніг у вигляді прощального подарунка.

Чекали вже четвертий день, допоки вбивця з’явиться знову. З моменту вбивства, свідком якого став купець, загинуло ще десятеро мешканців. Стільки Ґендерц-аес-Фурон зумів прочитати з повітря, скель і води. Шістнадцять душ було брутально вирвано з тіл і відіслано до Дому Сну. За те, що не приєднався до них, купець міг подякувати лише хаосу, який запанував під час перших убивств, та швидкості, з якою він покинув село.

Це перше вбивство було наче камінь, вкинутий до спокійного ставка. Шарпнув за аспектовані джерела, змінив їхній тон, викривив. Але тут, на Півночі, поблизу земель, де жили агери та їхні шамани, ставалися й не такі речі. Але так склалося, що його дружина саме була поблизу, й обидва маги відразу відчули, що з’явилося щось дуже дивне. Такі справи не залишають непроясненими, тож тепер вони чекали на вбивцю. Мали схопити його або вбити, бо його Сила росла й щоразу сильніше вирізнялася серед аспектованих джерел. Покривка стверджував, що це наче бачити кутиком ока тінь уночі — або хмару, що суне зоряним небом. Вдається щось