Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

ж Цивер здивується, уф-ф, ото ж… ха-ха-ха, ото в них жартик вдався, ото ж… ха-ха-ха, буде що… що розповісти, а цей хвіст зер-Ґаленцец пошився в дурні… Ха-ха-ха…

Це тривало деякий час, а Кеннет із десятниками тільки обмінювалися здивованими поглядами. Не на таку реакцію він сподівався. Бувало — і не раз — що місцеві горці всі справи, включно із крадіжками, насиллям і вбивствами, воліли вирішувати поміж собою, вважаючи, що поява представників закону порушує природний порядок речей, тож усі, включно з родинами жертв, зазвичай гаряче заперечували, що якісь злочини траплялися. Але тут, схоже, староста села вважав, що трапилося дещо безмірно забавне.

Старий нарешті заспокоївся, з явними проблемами опанувавши вибух веселощів. Випрямився, витер з очей сльози й вибачливо усміхнувся.

— Перепрошую, панове вартівники, але якби я знав, то добряче б надрав хлопцям вуха. Іво! Іво!

Із сусіднього приміщення випливла акуратно вбрана жінка в чистому фартусі, трохи молодша за господаря.

— Моя дружина, Іва.

Та кивнула солдатам і глянула на чоловіка.

— Пошли когось до Ливенса, нехай прийде із синами. Тільки швидко. А ви, — звернувся до вартівників, — прошу, сідайте отам на лавку, відпочиньте. Поки Ливенс прийде, я розповім, як воно було.

Кеннет підійшов до лави під стіною, відчуваючи, що історія, яку вони почують, аж ніяк йому не сподобається. Усівся й зупинив погляд на обличчі старости. Той нарешті заспокоївся, споважнів.

— Вибачте ще раз, але я цього не сподівався. Гм, з чого б тут почати? Знаю. Кілька разів на рік нас провідує Клавен-зер-Ґаленцец, купець. Ми переважно торгуємо з ним в’яленою та сушеною рибою, а як настає сезон нересту лососів, які повертаються до озера, то ще й ікрою, а також клеєм із риб’ячої шкіри, який для луків потрібен, усілякими такими речами. Пройдисвіт він такий, яких мало, кожен орг по шість разів перераховує, а якби міг, то пообрізав би їх усі так, що з них ледве кружки на півпальця залишилися б. Не раз нас дурив, бо тільки він та ще один купець сюди й заглядають, тож інколи доводиться продавати, як скажуть. Ну, тому його тут і не люблять, бо над кожною рибою він мало не голосить, кожну ікринку підраховує, та й узагалі — похмура він людина, ані напитися з ним, ані розважитися. Тож хлопці, особливо молоді й дурні, наче мальки, кепкують із нього. То коням хвости зв’яжуть, а то риб’ячим жиром сідало на возі ошмарують — отакі жартики, кажу ж.

У сінях стукнули двері, застукотіли чоботи.

— Ну, ось і вони, — господар обернувся до Кеннета й підморгнув. — Заходьте.

До кімнати спершу всунувся схожий на похмурого розбійника старший чорнобородий чолов’яга, а за ним двійко хлопців, на око — десятилітка й ще один, рочків тринадцяти. Ледве побачивши солдатів, зблідли й присунулися до батька.

— Оці панове солдати кажуть, — почав староста, — що купець зер-Ґаленцец під присягою заявив, що на його очах замордували якихось людей. Тож панове прийшли сюди всім загоном — ви ж солдатів на вулиці бачили, еге ж? Ну. Тож прийшли панове всім загоном, щоб вас заарештувати й поставити перед судом у Белендені як великих розбійників. Оце зараз і вирушите.

Усю ту промову старший ані повікою не кліпнув. Зате хлопці ще більше зблідли й намагалися дати драпака у веранду.

— Надворі чекають вартівники. Не погіршуйте свого становища.

На кілька хвилин встановилася тиша, в якій почулося хлипання. Молодший не витримав напруги.

— Ну, досить, — Кеннет вирішив, що не буде цього продовжувати. — Розкажіть, як було насправді.

Хлопці вказали один на одного пальцем.

— Це все він! — заявили водночас.

— Відразу видно, що брати… — Велерґорф широко усміхнувся, встав, потягнувся так, що аж хрупнуло в спині. — Говоріть, тільки швидко, — раптом гарикнув, кладучи долоню на сокиру. — Як було?

— Ну бо, ну бо, ясний пане… — старший з хлопців витріщався на жахливу зброю десятника. Було схоже, що він почав заїкатися. — Ну бо, ну бо, пане… Ну бо, ну…

— Ох, досить, — підофіцер махнув рукою. — Ти кажи, молодший.

Молодший із хлопців уже себе опанував.

— Ми хотіли тільки налякати його, пане, купця хотіли налякати, бо він нам обіцяв, що привезе на продаж ножі, такі, що в місті бувають, із піхвами та паском, а потім сказав, що забув, і наказав нам іти геть. Тож Цивер вигадав, що як він буде від’їжджати, то наженемо на нього жаху…

— Не я! — старший дав йому під ребра.

— Ти.

— Ні!

— Та саме ти!

Велерґорф підняв руку.

— Тиша! Зараз це неважливо. Кажи далі.

— Ну, тож… тож ми взяли старий одяг батька, сорочку та штани, напхали їх травою й облили риб’ячою кров’ю та кишками. Та й самі убаблялися, а коли купець поїхав назад і вже був за селом, ми вискочили на нього, кликали на допомогу, кричали, що якась потвора вийшла з озера й убила татка, а нас пошарпала, і просили, щоб він нас із собою взяв, бо та вже сюди йде… — хлопець на одному подиху виплюнув із себе всю розповідь.

— А що купець?

— Ну він, ну він, — старший почав допомагати братові, — ну він коней батогом хльоснув, погнав галопом — і хутко зник.

Хлюпнув носом.

Кеннет заплющив очі й глибше вдихнув.

— Я так розумію, батько й мати вже натерли вам вуха за знищений одяг?

— Так, — уперше озвався похмурий розбійник голосом важезним, наче камінь у тисячу фунтів. — Усю зиму неводи лагодитимуть, і краще, щоб робили це добре, бо я перевірю. А за працю ту сядуть, як тільки зади в них загояться. Вихідне вбрання риб’ячими кишками замазюкати, ех…

Замахнувся на хлопців величезною, мов пекарська лопата, рукою, але зупинився.

— Вибачте, в мене досі кров кипить. Заберете їх відразу чи можуть із матір’ю попрощатися?

Хлопці знітилися ще сильніше.

— Ні, я гадаю, що неводи справді будуть карою кращою, аніж темниця, тож, мабуть, ми їх залишимо, — Кеннет широко усміхнувся. — Але наступного року повернемося перевірити, чи добре ви впоралися із завданням. А зараз можете йти.

Чорнобородий кивнув і стьобнув старшого хлопця по плечу так, що той мало не сів на землю.

— Поклоніться пану офіцеру та подякуйте. І давайте додому!

Вийшов і витягнув обох жартівників за собою, встигнувши кивнути всім присутнім на прощання. Хлопці виглядали немов одне велике нещастя.

Велерґорф шкірився від вуха до вуха.

— Ну, виходить, ми зробили шмат дороги надаремно, пане лейтенанте. Треба було в казармах залишитися, кольчугу від іржі чистити.

— Не нарікай на приємну прогулянку, Варгенне. Полковник тепер винен нам десять днів відпочинку. Переночуємо, а завтра повернемося.