Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

навіть років — щось дірявило простір навколо людських садиб. Спотворювало Силу, гнуло її, шарпало, змішувало аспекти. Зміни ніби невеликі, він і сам подекуди викликав більші, але в рибацькому селі, де не було власного чаклуна, це було дивним. Привертало увагу. Його духи, прив’язані до тіла, неспокійно ворушилися. Він не випустив усіх, не було потреби, але навіть ті, що були приспані, давали знати, що їм тут не подобається. Деякі його шрами почали свербіти, наче рани тільки-но загоїлися.

Він витягнув човен на берег і сховав між скелями. Знайшов місце, захищене від вітру, сів, загорнувся в хутра. Поклав перед собою плаский камінь, нахилився й обійняв його руками. Кілька ударів серця — і волога з гальки зникла, а ще за якусь мить почувся негучний стукіт. Камінь тріснув навпіл, віддаючи тепло.

Цей спосіб зігрітися був кращий, ніж розпалення вогню. Він вийняв пучку зілля й посипав на обидві половинки каменя. Та зникла майже на очах, угору здійнялася смужка диму. Він втягнув її до легенів, затримав. Духи почали вертітися і скаржитися, але відразу замовкли. Ширше відкрив розум: тепер він чув бурчання льодовика, який досі сунув уперед, чув похмуре потріскування та стукіт у його череві, що обіцяли: незабаром відірветься ще один шматок.

Скалисті узгір’я, що оточували озеро, не були настільки мертвими, як могло б здатися. Він чув родину якихось гризунів, що поглиблювали нору; за кілька кроків від них причаївся невеличкий хижак, стукіт його серця був спокійним і повільним. Він нікуди не поспішав. Якщо на людську мірку, був десь за півмилі від тих тваринок. Слухав далі. Село було за дві милі, хоч він і чув людей, тихий шерех розмов, брязкіт посуду, тріск вогню, на якому готували обід. Він обережно очищував розум, концентруючись лише на селі. Що тут було не так? Хтось кричав — ні, фактично сичав, голосом, сповненим люті і страху, видавлював із себе короткі фрази. Жінка, вирішив він за хвильку. Страх переповнював її голос, розтягував звуки, перехоплював дихання. Він майже відчував цей страх на смак. Схоже, вона боялася того, з ким розмовляла.

Він вихоплював лише окремі слова: поїдемо… вбивають… дурень… діти… дурень.

Він потроху прибрав звуки поза сприйняттям, зосередився на інших. Хтось тихо плакав, десь в іншому місці, але, якщо не зважати на крутанину, не чулося ані слова. Там щось діялося, мешканці, навіть якщо не ходили стежками духів і не вміли черпати Силу з аспектованих джерел, відчували загрозу. Потім він торкнувся однієї з хат і засичав. Смерть, багато насильницьких смертей, душі, вирвані з тіл, переляк і шок. І холодний як лід осад від убивці. Жодних емоцій, спокій, відчуття сили. Не дивно, що місцеві боялися: той хтось уже вбивав у селі. От тільки чому люди його ще не покинули?

* * *

Село, як пояснював Берґх, не мало нічого на кшталт корчми чи заїзду, воно не лежало на торговельних шляхах, а купці, які сюди заїжджали, ставали табором на околицях. Місцеві не хотіли бачити чужинців під власними дахами.

Але вид загону, який марширує вздовж парканів, не викликав якогось особливого заворушення. Щоправда, паркани були вищими за рослого чоловіка, але було неможливо, щоб ніхто не помітив сорок обвішаних зброєю солдатів. І це було черговою несподіванкою.

Кожне господарство в селі не лише відділялося дощатою стіною від сусідів: у той же спосіб воно приховувало весь двір. Унаслідок цього рота йшла вздовж паркану завдовжки в півмилі, над яким стирчали лише дахи хат. Кожні десяток-півтора кроків у паркані з’являлися невеличкі хвіртки. Якби не Берґх, який пам’ятав, де мешкає старійшина села, довелося б питати про дорогу.

Староста виявився низьким жилавим чоловіком за п’ятдесят, обдарованим імпонуючою сивою чуприною. Вони застали його в найбільшій кімнаті хати за вечерею. Кімната була типовою: білені стіни, стіл, лави під стінами, якась скриня. Малі вікна вже не впускали світла, тож на столі горіли дві лампи, розсіюючи навколо інтенсивний запах риб’ячого жиру. Пахло навіть смаковито. Побачивши солдатів, що заходили всередину, господар не знітився, не перелякався, лише зміряв їх поглядом, встав із-за столу й рушив уперед, простягнувши руку до привітання. «Курячі лапки» в кутиках його очей поглибилися, коли він широко усміхнувся.

— Гірська Варта завітала на наші скромні пороги. Причому сама, — він кинув погляд на плащ, — Шоста рота. Славетні Червоні Шістки. Вітаю, вітаю!

Не чекаючи на відповідь, почав тиснути їхні простягнуті долоні.

Кеннет кахикнув.

— Лейтенант Кеннет-лив-Даравит, десятник Варгенн Велерґорф, десятник Берґх Мавс, — представив він. — Мій останній підофіцер пильнує людей надворі.

— Зрозуміло, зрозуміло, — сивий не припиняв усміхатися. — Має бути порядок. Я — Ґаван Алевец, староста села, але це вже ви, панове офіцери, мабуть, знаєте. У мене саме вечерю подали, а ви з дороги. З’їсте рибного супчику?

Вони обмінялися поглядами. Кеннет подумки зітхнув, бо суп пахнув чудово.

— На жаль, старосто, офіцер Варти не їсть, якщо його люди голодні.

Чоловік знітився.

— Ну так, ну так… — він почухав за вухом і відразу розпромінився. — Знаю, ми завтра наготуємо для всіх. Бо сьогодні вже вечір, а ви ж залишитеся до ранку, еге ж?

— Так. Маємо провести розслідування.

Староста закліпав.

— Розслідування?

— Ми чули, що тут хтось загинув.

Господар здавався трохи розгубленим.

— Так, але ж усе вже з’ясовано, пане офіцере, — нарешті повільно сказав він.

— Так швидко?

— Півроку минуло.

— Як це «півроку»?

— Ну, старий Зиран навесні вийшов на кригу, хоча всі й казали, що та вже затонка, щоб з неї ловити… Крига проломилася — і хлоп пропав. Зиран мешкав сам, і його сини посварилися щодо спадку, тож нам довелося викликати суддю, щоб той поділив маєтність. Хе, теж мені маєтність: дірявий човен, стара хата, один казан, ложка і трохи трухлявих неводів. Але якось вони домовилися, хоча суддя, старий хвіст, наказав заплатити собі за пораду п’ять оргів. П’ять, пане лейтенанте, за це ж половину корови можна купити, і…

За мить у Кеннета склалося враження, що розмова повернула в дивний бік, тож він жестом перервав балакучого старосту.

— Ми отримали звістку, що в селі вбито шестеро людей. Десь дванадцять днів тому. Купець, який у вас перебував, доніс про це у Ленхерр.

Кілька ударів серця обличчя господаря виражало чисте здивування. Потім він почервонів аж до коріння волосся, його очі заблищали. Пирхнув. Відкинувся назад, сперся на стіл і десь хвилину давився, схоже намагаючись стримати напад сміху. Нарешті вибухнув.

— Ха-ха-ха… уф-ф, ше… шестеро людей… ха-ха-ха, але ж… але