Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

Коли вони нарешті дісталися берега, в Кеннета аж дух перехопило від величі пейзажу. Озеро мало густо-синій колір, а в його водах віддзеркалювалися гори, що здіймалися на півночі, — передмур’я Великого хребта. Вкриті вічним снігом верхівки заглядали в ці глибини незліченні тисячоліття. А тепер дзеркальної поверхні не каламутив навіть малесенький подмух вітру. Усе виглядало так, як постало перед очима перших людей, які сюди прибули. Не можна було не піддатися чарам цього місця, суворій силі, якій до людської присутності було стільки ж діла, скільки діла є лавині до мурашника на її шляху. «Якби хтось хотів відчути, чим насправді є гори Ансар Kipper, то він просто мусив би відвідати це місце», — подумалося лейтенанту, поки він стояв на березі озера.

Кеннет знав, що Дорант тягнеться на шістнадцять миль на захід, даючи початок річці Кевинель: бурній, спіненій та дикій. Ґвихрен впадав до озера з північно-західної сторони й насичував його водою. Південний берег був кам’янистим пляжем із нескінченною кількістю гальки. Ішлося по ньому легко, майже як по імперській дорозі. Вони швидким кроком рушили в напрямку села, щоб встигнути туди до сутінків.

Перед тим як побачити його зблизька, вони відчули запах. Сморід риби, водоростей, зогнилих решток та сміття відігнав свіжість гірського повітря. Вони ще не наблизилися до першої хати, а вода вже пінилася від нечистот, гнилі рештки риби мішалися з величезною кількістю луски, шматками старих неводів, чимось, що могло бути шматтям та бурою мулякою, про походження якої краще було не питати. Кеннет зрозумів, що мав на думці Берґх, коли казав, що Бирт нагадує намул, викинутий на берег озера.

Він затримав загін піднятою долонею та уважно придивився до села. Як і розповідав десятник, Бирт був пасом доволі схожих між собою будівель завдовжки в півмилі. Взагалі це були довгі та вузькі будинки, зведені на палях десь у п’яти стопах над поверхнею землі, зі скерованою до води вузькою стіною, відділені від сусідніх хазяйств дерев’яними парканами, вищими за дорослого чоловіка. Паркани ці на кілька ярдів заходили вглиб озера. Берег тут лагідно вигинався дугою, тож було чітко видно, що все село побудоване дуже схожим чином. Паркан, садиба, паркан, садиба, паркан… Схоже, місцеві не любили спілкуватися із сусідами.

Майже в кожній зі штучних заток, утворених парканами, що заходили у воду, колисався човен: знак того, що риболовлю цього дня вже скінчено. Над більшістю хат здіймалися смужки диму. Тиша і спокій.

— Це не схоже на село, де кілька днів тому щось розірвало кількох людей. Берґх!

— Слухаю, пане лейтенанте.

— Раніше воно теж так виглядало? Тиша і спокій? Човни, що прив’язані коло берега? Ти щось згадував про хвилі.

— Вони їх прив’язують на довгих мотузках. Сам берег викладено затопленими оберемками соломи, тож навіть якщо хвиля кине на них човен, той не постраждає. Принаймні так нам це пояснювали. Лише взимку вони зачиняють човни у сараях.

— І, напевне, зараз вони мають готувати вечерю, еге ж?

— Так мені здається, пане лейтенанте.

— Добре, тоді встати десятками, плащі на груди, псів до ноги. Ідемо як загін імперської армії, — Кеннет поправив плащ, щоб ознаку роти було краще видно. — І ті, що можуть — намагайтеся усміхатися. Не ти, Варгенне. Уперед.

* * *

Андрель-кле-Варрег стиха вилаявся, побачивши людей, які наближалися до села. У першу мить прийняв їх за якусь банду, групу розбійників, які шукають ночівлі чи, може, оказії для легкого грабунку. Але вид білих плащів розвіяв його надії. А до того ж — пси. Тільки один загін у цих проклятих богами горах так використовував тварин. Клята Гірська Варта.

Знав, що його вони не побачать і не почують, а тварини не розпізнають жодного запаху. Покривка як ніхто інший з відомих йому чародіїв умів сплітати маскувальні чари. Робив це настільки добре, що місцеві ось уже три дні не підозрювали, що в них з’явилося товариство. Але він все одно почувався неспокійно. Про Гірську Варту говорили різне. Наприклад, що солдати, які в ній служать, можуть вислідити форель у струмені та орла в повітрі. Чи добре вони затерли всі сліди? Чи їхнє перебування поблизу села залишиться непоміченим вартівниками? Чи цей загін має при собі військового мага? А якщо так, то наскільки доброго? Усе раптом ускладнилося. А село ж мало стояти на відлюдді.

Поволі до нього почав підповзати Ґендерц. Це було одне з обмежень закляття Покривки — щоб воно діяло, людина повинна рухатися, наче плаває в густому сиропі. Голосні звуки теж опинилися під забороною. Андрель відчув рух праворуч: Уела також нетерпеливилася. Він лише сподівався, що дружина Онерра, яка пильнувала село з іншого боку, зберігатиме спокій.

Усміхнувся цій думці. Якби раптом роздерся Морок і з нього вийшли орди демонів, Онерр спокійно закінчив би жувати пас сушеного м’яса, ковтнув би його, витер рота і лише тоді кинувся б у бій. А половина — як на око — роти Варти не повинна схилити його до різких дій.

Ґендерц дістався до нього двома рухами, що тривали майже три хвилини. За цей час Биґрон з Уелою трохи змінили позицію, щоб мати кращі сектори обстрілу. Обоє тулили до себе обв’язані ганчірками арбалети й водили ними за групою солдатів. Уже якийсь час йому здавалося, що і вбивця, і войовник змагаються поміж собою в кількості трупів. Їм варто було б зняти кімнатку в корчмі й розрядити напругу в інший спосіб.

— Сполошать нам його, — другий маг у дружині трохи перебрав із драматичним шепотінням, через це Андрель почув щось подібне до: «оша ам’го».

— Спокійно. Зараз вони поговорять зі старостою й повернуться до своїх казарм доповісти, що тут усе нормально. А це принаймні три-чотири дні дороги в один бік.

— Звідки…

— Бачиш номер на плащах?

— Ні, трохи задалеко.

— Я також не бачу, але помітив колір. Червоний. Це Шоста рота з Шостого полку. Я чув про них. Їхні казарми в Белендені. От тільки не знаю, як вони, на яйця Бика, так швидко довідалися.

Він обернуся до двійки, яка була поруч, і потроху, без різких рухів, виконав кілька жестів. Чекати. Відкласти зброю. Зберігати пильність.

Биґрон з Уелою послухалися з явною нехіттю, злісно перезирнувшись. Повітря між ними аж іскрило. Андрель тихо зітхнув. Щойно вони закінчать цю справу, йому самому доведеться сплатити за день для них у корчмі. Або й за кілька днів.

Слідів було дуже багато. Ледь помітних і досить чітких. Багато місяців — а може,