Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

— Патику?

— Дасть собі раду. Вранці ретельно дослідіть околиці села. Перевіримо, що воно верещало і хто загинув. Вирушимо, гм… десь за дві години, хочу бути на місці, перш ніж зійде сонце й раніше, ніж місцеві знищать усі сліди.

Скреготнув зубами.

— Мені треба буде порозмовляти зі старостою, і краще, щоб він складно відповів на мої запитання.

* * *

Тіло знайшли на подвір’ї перед хатою. Чоловік невизначеного віку, вдягнений у полотняні штани й сорочку. Щось роздавило й порвало йому горло. Лежав на спині, в калюжі крові, що вже почорніла, із широко розплющеними очима, в яких відбивалося небо: те вже потроху світлішало. Пси зупинилися за кілька кроків перед тілом, тихо скиглячи й нюхаючи повітря. Були добре треновані, не намагалися підбігти до тіла, не злизували крові, не затоптували слідів. Для псів, що служили в Гірській Варті, вид трупа не був чимось незвичайним.

Чоловіка вони знайшли на подвір’ї першої ж хати. Як і інші, вона була огороджена парканом, і всередину можна було дістатися тільки через малу хвіртку. Усередині двір було вистелено галькою — такою ж, як і на всьому березі, хоча тут хтось додатково проклав поперек чотири ряди більшого каміння. Напевне, щоб вода не вимивала ґрунту.

Кеннет затримав загін.

— Друга ззовні, третя — в тил, четверта вперед, вікна і двері, — сказав він. — Перша — обшукати хату. Вовче!

— Слухаюся.

— Оглянь його, — Кеннет вказав на труп. — Може, залишилися якісь сліди.

Худорлявий горець припинив цілитися у вікно, роззброїв арбалет і підійшов до тіла. Двір укривала така сама галька як та, що лежала на березі озера, тож звичайний спостерігач нічого по ній не прочитав би. Каве Кальн, обережно ставлячи ноги, поволі обійшов труп — не наближаючись до нього надто близько. Нахилився, присів в одному, а тоді в іншому місці, перекинув кілька каменів, роззирнувся навколо. Оцінив відстань від паркану та хати, глянув на вкритий ґонтом дах. Нарешті підійшов до мертвого чоловіка, уважно оглянув його чоботи, підняв руку, тоді ногу, оглянув рану на шиї. Потім легенько торкнувся плями крові, взяв у руки шматочок чорного, наче смола, струпу й понюхав його. Сплюнув у долоню, розтер у ній кров і понюхав знову. Кивнув.

Раптом підвівся й кількома довгими кроками подолав відстань від трупа до сходів. Присів і докладно оглянув кожну сходинку, відступив, уважно придивляючись до даху. Глянув на тіло й пішов просто в бік паркану.

— Хата порожня, пане лейтенанте, — почулося з будинку.

— Добре, — Кеннет не відводив погляду від Вовка. — Пошукайте ще слідів сутички чи чогось подібного. Каве?

Вартівник сунув уздовж паркану, віддаляючись від озера. Зупинився в кутку двору і знову кивнув.

— Каве? — лейтенант лагідно підігнав його. — Ми, напевне, зараз матимемо гостей.

Слідопит щось рахував на пальцях. Нарешті важко зітхнув, похитав головою й ще раз глянув на дах.

— Це якось купи не тримається, — буркнув собі під ніс.

У хвіртку зазирнув один із вартівників.

— Пане лейтенанте, йдуть. Впускати?

— Скільки?

— Троє.

Він мить роздумував.

— Вовк, ти вже все роздивився?

— Та ніби так. Говорити?

— Почекай. Впустіть їх. Решта: зброя на видноті, псам — лежати, стежте за дахом сусідньої хати та за озером.

У хвіртці саме з’явилися троє чоловіків. Кеннет розвернувся до них, вимовним жестом поправив плащ, щоб відзнака Гірської Варти блиснула у проміннях сонця, яке саме сходило над горизонтом. Щоб не було сумнівів. Він виступав як імператорський офіцер.

— Вітаю, старосто. Господарю, — кивнув чорнобородому. — Гадаю, сини вже чинять невід. А цей третій — хто?

Третій прибулець, побачивши кількадесят солдатів, намагався заховатися за спину сивого.

— Неважливо, — Кеннет широко усміхнувся. — Я так розумію, що на світанку ви мчите до озера, щоб наловити риби на юшку, яку нам вчора обіцяли. А при оказії — трохи прибратися тут, щоб не псувати апетиту гостям. Не бачу, щоб ви погоджувалися, а тому, мабуть, помиляюся, хоча й не знаю — щодо риби чи прибирання.

Йому відповіли похмурі погляди. Доброзичливий, життєрадісний господар зі вчорашнього вечора кудись зникнув.

— Але в мене є кілька запитань. Оцей, що тут лежить на спині, загинув десь три години тому. І помирав голосно, з криками, які навіть ми чули. Чому ж усе село не прибігло сюди зі смолоскипами, щоб його рятувати? Або — хоча б помститися? І де його родина? Бо він не мешкав би сам у такій великій хаті. І що так верещало вночі, що мої пси то кидалися в бій, то сцяли від переляку? Відповіси?

Враз зі словами лейтенанта вираз обличчя старости змінювався. Замішання, неспокій, страх. Нарешті на ньому з’явилася затятість.

— Не ваша справа, панове солдати, — вицідив він. — Ми тут самі собі порадимо, а ви ліпше собі йдіть і скажіть командиру, що мешканці Бирту допомоги не потребують.

— Правду кажучи, я про таке думав, але, бач, старосто, може так статися, що я повернуся сюди зі своєю ротою за рік чи два й застану тут лише порожні хати, затоплені човни та купи кісток.

І до кінця життя міркуватиму, моя це вина, чи ні. — Кеннетові здалося, наче від цих слів чорнобородий здригнувся й трохи відкрив рота. — То, може, зробімо інакше. Спершу послухаємо одного з моїх слідопитів, а потім я подумаю. Ні! Не відповідай, старосто: після того, як побачили трупа, у нас аж руки сверблять взятися за мечі, тож нехай краще нас нічого не відволікає, поки слухатимемо. Кажи, Вовче.

Солдат поволі рушив уперед.

— Ну то так, пане лейтенанте, — почав він. — Оцей осьо, наш труп, вибіг із хати сьогодні вночі, десь три години тому, перестрибуючи по двоє східців. Тоді зупинився, розвернувся в бік будинку, — Вовк швидким кроком підійшов до тіла і встав поруч. — Глянув угору, й тоді щось стрибнуло на нього з даху. Знаю, тут майже двадцять стоп, але це не є неможливим, бо це щось стрибало з висоти трьох чоловіків і могло зробити це з розгону.

Кеннет кивнув.

— Я казав тобі мовчати, старосто! — гарикнув, побачивши, що сивоволосий знову відкриває рота. — Говориш, Вовче, що це не є неможливим для людини, але…

Слідопит кивнув.

— Бо це можливо. Знаю кількох таких, що могли б утнути подібний фокус. Але потім, — він присів біля тіла, — це щось убило його одним ударом, і тут ідеться не про роздерте горло, бо він помер, перш ніж впав. Убивця вдарив його в шию з такою силою, що роздавив гортань і перебив хребет,