Марі Керімей - Я (не) втечу від тебе., Марі Керімей

— Я не піду на дно один. Ти підеш зі мною, — перевів він погляд на розгубленого Олександра. 

— Ти хотів мою доньку, ти її отримав. Тільки ти знав, що я живий, — зціпив він губи. 

Я перевела розгублений погляд на Олександра, який теж розгубився і навіть не дивився в мій бік. 

— Але ти запевнив мене, що вбивці моїх батьків давно уже мертві! — закричав той. — Але ось... Чон стоїть переді мною І він не вбивця. Ти це зробив. Тільки питання, чому? Він був тобі другом,— з болем простогнав Олександр. 

— Він був підступною тварюкою. Вони з твоєю матір'ю допомогли Віолі втікти. Я не міг її знайти. Тому, вони отримали на що заслуговували, — проричав Вайс. 

— Іти вирішив помститися? — скривився Олександр. 

Вайс, замовк. Я перевела свого погляду на Чона, який був досить спокійним та врівноваженим. На Олександра, який навіть не дивився у мій бік та на батька, який божевільно рвав на собі волосся.  

Через кілька хвилин в кабінет увірвалась поліція. Вайса скрутили та потягли на вихід, а я гірко посміхнулась, в стала та поправивши свою сорочку підійшла до Чона. 

— Забери мене з цієї божевільні. Від цих брехливих та підступних люде, — зітхнула. 

Чон кивнув та ми пішли на вихід. Я силі в машину та перевела погляд на величезний будинок. в якому колись була щаслива. На поріг вийшов Олександр і з болем дивився на тоновану машину у який сиділа я. 

Якщо чесно, я не злилась на нього і навіть якби треба було б... Я віддала б за нього своє життя, адже я кохала. Але пробачити і кохати, це дві різні речі. Я у всьому заплуталась. Не розуміла нічого. В голові промайнули спогади, як я просила знайти вбивць своїх батьків у Олександра, в замін я обіцяла свою покірність. Але з тої миті пройшло стільки багато часу, що й не злічити. Стільки всього сталось і навіть те, що я просила Чона повернути мій будинок, який мені навіть не належить. Я згадувала все і по щоках текли сльози. Аналізувала кожні слова. А ще бізнес! Значить, він не один? І я рада, що саме Кларку дісталась, якась частка. Я так вперто хотіла помститись, що стало смішно. За що? За що мені мститись? Всі живі здорові. Життя процвітає, але не у мене. Навіть контракт, яким ми буцімто пов'язанні з Олександром, фальшива підробка. Я це зрозуміла з того, що Олександр хотів бути зі мною і таким чином батько надав таку можливість. Лишається тільки питання... За які заслуги?  

От думаю я, про це, і в голові не вкладається, адже мені такого наспівав Олександр, що я навіть не знаю у що вірити. Стільки сталось, що все так заплутано. 

— Вір у себе,— почула я тихий голос Чона. 

— А? — розгубилася та підняла на нього розгублений погляд.

Він, що... Читає мої думи? 

— Кажу, що вір лише у себе. Тільки собі ти можеш довіряти, — посміхнувся та підсів поряд. Обійняв мене за плечі та поклав своє підборіддя мені на маківку.  По батьківські мене заколихував. 

Машина знову зупинилась через деякий час. Я піднялась та помітила знайомий квартал. 

— Забери свої речі і спускайся. Можеш не брати багато, я все тобі куплю,— посміхався він. — Доречі... Загран паспорт є? м запитав, коли я вже вийшла з машини. Я посміхнулась, від того, як він розгубився. 

— Є, — коротко відповіла та побігла в під'їзд. Зібрала лише, документи та спідню білизну. Одягнула поспіхом червону сукню та лакові туфлі. Нашвидкоруч розчесала своє волосся та вибігла з квартири. не хотіла, ані на мить залишатись у тій квартирі, де мала розпочинати нове життя. 

Сіла в машину та побачила, як здивувався Чон. 

— Що? — запитала зніяковіло. 

— І це все? — вражено показав пальцем на маленький рюкзак. 

— Мг.... Там немає нічого мого. Все купував Олександр, —  відвернулась до вікна, аби не показувати свого суму. 

— Зрозуміло. 

— Ми не могли б заїхати ще  водне місце? — запитала через деякий час, бо стало сумно, що про цю людину я таки забула. 

Чон, лише мовчки кивну. 

Під'їхали, до будинку, який я назвала. Напевно я ніколи так не боялася. Зайшла до під'їзду. Руки та ноги тряслись. Піднялась на потрібний поверх, та натисла на дзвінок. Почула легкі кроки і клацання замка. 

Переді мною повстала втомлена красива дівчина, коли побачила мене. то спочатку здивувалась, потім розізлилась. 

— Привіт, — посміхнулась. 

— Ти де стільки пропала!? — заволала вона. 

— Були певні причини. Я виїжджала з міста. Пробач мені,— зітхнула та опустила голову. — Я прийшла попрощатись. — Рита округлила очі та розгублено мене оглянула. — Я пізніше тобі зателефоную та все розповім, а зараз мені час. — Ми обійнялись на прощання і я помахавши рукою, пішла на вихід. 

Кілька годин перельоти мене змучили. Я була виснажена усім, подіями, довгою дорогою та нервами. Хотілося відпочинку. Виявилось у Китаї було досить красиво. Гарні будинки, нова технологія, квітучі дерева. Все таке прекрасне. 

Коли ми їхали в машині, я все тримала свій рот відкритим. Ця краса заворожувала. 

Коли дивилась краєм ока, на Чона, то бачила його посмішку. Я теж посміхалась. забувши, про той інцидент у тій країні в якій у мене були лише одні біди. 

Ми під'їхали, до величезного будинку. Я навіть не знала, як він називався, але поверхів там було досить багато. Коли зайшли в ліфт, я сама в цьому переконалась, тому, що ми підіймались на сотий поверх. 

Все настільки було розкішним, що я притулилась лобом, до скла та оглядала краєвиди. Саме так! Ліфт був на краю будівлі та ще й скляний. з нього було видно майже все місто. Це настільки заворожувало, що Чон ледь віддер мене від скла. 

— Ходімо, Віола чекає на нас, — посміхнувся він та взяв мене за руку. 

Я покірно йшла за своїм рідним батьком, навіть, не маючи сумніву, що він поганець. Коли ми зупинились біля масивних золото-чорних дверей, Чон дістав свою карту та приклав її, до якогось приладу. Система запікала і двері відчинились самі.