Марі Керімей - Я (не) втечу від тебе., Марі Керімей

Глава 38

Глава 38 

— Певно, Вайсу була вигідна смерть Віоли, та й своя теж. Він в той час був дуже зухвалий і певно вляпався в щось. Тому, я думаю, що саме із цих причин. Хоча, ім'я він не змінював. Та й справу зам'яли досить швидко, — знизив плечима Чон. 

— Зрозуміло, — кивнула погоджуючись. 

Поки, ми їхали в невідомому мені напрямку, я все мовчала і Чон не заговорював. Я почала помічати, що знаю ту дорогу, по якій ми їдемо. Почала оглядатись і з подивом подивилась на спокійного чоловіка навпроти себе.

Я пам'ятаю цей шлях. В очах наче попливло. Я згадала своїх усміхнених батьків, які водили мене за руку, до школи. Які посміхались мені такими щирими посмішками. Тато й мама — вони були щирі, справжні. В голові не вкладається все.  

Коли машина зупинилась, я підняла свій розгублений погляд на особняк. Усе так, як я пам'ятаю. Ті ж дерева, стіни, алея, яка йшла до самого будинку. 

Я неспішно вийшла та пішла до будинку, оглядаючись. 

Було моторошно повертатись і згадувати усе. Пройшла, до дверей та натисла на ручку. На моє диво, двері піддались і відчинились,  а я застигла. Поглянула назад, де позаду уже стояло двоє охоронців та Чон. 

Певно, бояться, що я нароблю дурниць. Чи те, що мене пристрелять. 

Але я й кроку не встигла ступити, як почула постріл. Застигла на місці. В грудях все похололо і на мене наче лягла біла пелена. Притримала себе за голову руками та пішла у глиб будинку.  Я все чітко памятала, тому дібратись кабінету тата мені не зіставило труднощів. 

Підійшла, взялась за ручку та відкрила ці масивні великі дерев'яні двері. Не сміло увійшла, та побачила біля своїх ніг кров. Я була у капцях, тому вони у мить намокли. Пройшлась поглядом по великій плямі і жахнулась. Прикрила рот руками і спостерігала за плачевною картиною. 

— Маріель! — заплакала я та впала на коліна. 

Підняла свій погляд та побачила, що батько стоїть і тримає пістолет. Тримає Олександра на мушці. 

— Тату, — прошепотіла. Замотала головою, щоб відігнати манну, я ка накотилась разом з панікою. — Ти живий? 

— Привіт, доню. От ми й зустрілись, — посміхнувся він та поглянув на мене. 

— Викличте хтось швидку! — закричала. Підповзла, до напівмертвого тіла своєї сестри та взяла її на руки. 

— Доню, вона сама винна. Ти ж не така, як вона. Правда? — посміхнувся, до мене такою щирою посмішкою, що моє серце від спогадів стислося. 

— Тату, як ти так можеш, — простогнала, від відчаю. 

— Меланіє, тікай, — прошепотів Олександр. 

— Ні! — закричала. 

— Правильно, вона ж моя донька. Вона сильна. Ходи сюди, доню. Обніми свого старого. Я так скучив, — його очі блищали добром, а губи склалися в тонку лінію. Не можна було відрізнити, чи він лукавить чи ні. 

Я так за ним скучила. Так хотіла обійняти, але образа не давала мені цього зробити. І тут я почула тяжкі кроки і те, що хтось хлопав у долоні. 

— Браво, Вайс! Вбити свою рідну донь і сподіватись на щось, від моєї, це ти вмієш. Ти завжди був поганню, — Чон зайшов у кабінет з серйозним обличчя. Я б навіть сказала спопеляючи. — Це кінець, Вайс. Як давано, я мріяв тобі сказати ці слова. А вперше тоді, коли ти ледь не вбив Віолу, а потім лишив гнити мене в тюрмі замість себе. Ти просто ангел. через тебе, я не бачив, як росте моя донька, — прошипів він, до тата. 

— Заткнись! Ти сам винен. Не варто було заритись на чуже! — закричав тато і направив пістолет на Чона. Тільки той не злякався, не сховався, а тримався гордо з піднятим підборіддям. 

— Віола, була моєю, навіть, біль ніж твоєю, — посміхнувся, наче щось згадав. 

— Заткнись, Чон! — розізлився батько і на скулах заходили жовна. 

— Краще дозволь свої донці вижити, а не рахуй, що твоя донька то моя. саме ти залишив її в дитячому будинку і зробив так, щоб ми більше ніколи її не знайшли. Але ти не думав, що вона сама знайде нас. Ти так старався. Навіть, ім'я їй змінив, коли віддавав, — Чон дивився пильно в очі татові, а я розгублено знайшла погляд Олександра, який сторопіло стояв і дивився в одну точку. 

— Тату, це правда? — благально поглянула на нього. 

— Не вір йому, доню. Ти ж знаєш, як я тебе люблю. Це вони з тобою таке зробили, а я шукав тебе і не міг знайти, — посміхнувся лагідно. 

Мені б хотілося вірити в те, що він каже правду, але я не могла, бо Маріель знала, про мене і раніше, а от я про неї ні. Значить і тато знав. З очей потекли сльози. 

— Ти брешеш,— зітхнула та витерла гіркі сльози образи та подивилась на свого тата. Справжнього. — Чон, накажи своїм людям хай відвезуть Маріель в лікарню. А ти.... якщо хоче, щоб твоя донька вижила відпустиш їх, — звернулась уже, до Вайса. Не можу більше називати його татом, огидно. 

— Ти стала на їхній бік, — виплюнув з отрутою, з огидою. 

— Я стала на бік справедливості. Я знаю, що Маріель знала про моє існування. А от чому не знала я про її? М? — поглянула на нього з викликом та встала на ноги, бо Маріель уже забрали з моїх рук. 

— Тому, що вона була закордоном, — занервував він. 

 — Скажи... Ти хоч трішки любив мене? Тільки правду? — почала підходити, до нього. 

— Припини цей цирк, — відмахнувся. 

— А маму? — наступала.

— Я сказав припини! — закричав та вистрелив. Куля пролетіла мимо мене. Чоловік злякано округлив очі і подивився на мене. Я навіть не здригнулась, але тепер в моїх очах зачаїлась огида. 

— Доню, не дивись на мене так, як вона. Не треба, — почав відступати і відходити. — Ти так схожа на неї. Не потрібно чаїти на мене огиду, — божевільно схопився за голову. — Я ненавидів тебе, за те, що ти так на неї схожа. Ця погань втекла з коханцем, прикинулась, що мертва. Залишила тебе. Я б не витримав твої очей весь час, — опустився він на коліна. — Ви дуже схожі. Тому, я придумав тебе віддати. Зробив усе так, щоб ти вважала нас мертвими. 

Я жахнулася почутому. Присіла на підлогу і заплакала з новою силою. Я не вірила, що моїм життям погралися. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍